хлопчину на достатню відстань, Текіто спинився і довго відсапувався. Руки та шорти чилійця почорніли від крові. Нічого, випере вдома.
Він заспокоївся (наскільки це було можливо в такій ситуації) і зібрався рушати назад.
– Пробач, малий, – кинув Текіто наостанок. – Я не хотів. Просто… так вийшло.
Несподівано хлопчик поворухнувся. Чилієць зойкнув і ледь не закаляв штани (вдруге за вечір – хай йому!), але зразу розкумекав, що мертві не ворушаться. Отже, кремезний голопуцьок живий! За мить русявий хлопчина скубнувся вдруге, а з його уст злетів стогін. Рани на животі закровили.
– Гівнюк! – заверещав Текіто. – Ти не здох! – а тоді задер руки і прокричав у темряву, звертаючись до Господа, якого щойно так палко просив прибрати всіх небажаних свідків з дороги: – Ну ти тільки подивись – він не сконав, сучий син! Мазефакер!
Хлопчик відкрив рота і беззвучно поворушив губами. Його очі ожили. Якийсь час вони хаотично метушилися, аж поки не сфокусувались на обличчі Рейеса. Зіниці звузились, а по набряклих білках розплилась чорнота. Малюк глипав на чилійця з несамовитістю, геть не властивою дванадцятирічному хлопчику, якого щойно ледь не закатали в асфальт. З очей віяло чимось потойбічним, точно не людським, через що від погляду мали б хапати дрижаки. Проте сонце вже закотилося за небокрай, прохолодна пітьма заливала простір, і в сутінках Текіто Рейес не приглядався до обличчя збитої дитини.
– Бляха, і що тепер з тобою робити? – схопився Текіто за голову. – Краще б ти відкинувся, чесне слово!
Скрадливий внутрішній голос підступно зашептав: «Залиш його… Покинь вилупка… І він помре».
Закусивши губу, перекупник задер голову і втупився у порожнечу над головою, де поступово, одна за одною вмикалися безпристрасні цятки зір – єдині свідки його злочину.
Текіто був ще тим гендлярем. Текіто був злодюжкою і дебоширом. Можливо, колись він перетвориться на кінченого наркомана, оту «недолугу мавпу з одностороннім квитком до пекла». Проте вбивцею Текіто Рейес не був і ставати ним не збирався. Попри те, що цього його не вчили, чилієць тямив: стати душогубом – це гірше, ніж підсісти на героїн. Це навіть гірше, ніж податись в адвентисти чи до свідків Єгови.
– Краще б ти здох! – процідив водій, опустився навпочіпки і, обережно піднявши, поволік білошкірого знайду назад.
Хлопчик, стиснувши зуби, харчав. Текіто відчував, як пульсують гарячі м’язи малого.
– Засранець… Бісів ґрінго… Довбаний біломордий козел… Ти наче вперше в житті вантажівку побачив, – форкав перекупщик. – Ти, видко, боксер якийсь, так? Чи борець… І перестань мені кровоточити! Негайно! Перестань… Я кому сказав?!
Зрештою він затягнув хлопчину в кабіну. Вклав на водійське сидіння, потім заштовхав далі у салон, сяк-так закріпивши паском безпеки. Сам сів за кермо.
– Знаю, малий, мамця була б не в захваті, – тремтливими руками Текіто скручував косяк, – я й сам шурупаю,
