до телефону. Підніс трубку до вуха. Довго слухав, кілька разів коротко відповідав. Невдоволена гримаса помалу поступалась здивуванню.
Коли розмова скінчилася, Френк спішно повернувся до стола.
– Ти знаєш, старий, мені доведеться зганяти в клініку.
– Щось сталося з апаратом?
– Із томографом усе в порядку, але… в лікарню привезли хлопчика. Хтось із місцевих збив його посеред пустелі. Ніхто не знає, звідки той малий узявся. І лікарі… вони хочуть, щоб я приїхав, подивився.
– Білий хлопчак? – ніби мимохідь уточнив Джей-Ді, відчуваючи, як під лопатками ворушиться холод.
– Що ти сказав?
– Я спитав, чи хлопчак білий.
– Так, – відказав Ді’Анно, а тоді різко повернув голову: – А звідки ти, чорт забирай, знаєш? Я ж тобі не говорив.
– Знаєш, що? Я їду з тобою, – мовив новозеландець.
IV
Вівторок, 4 серпня, 20:14 (UTC –4)
Центральна клінічна лікарня Калами
– Це він, – заявив Джей-Ді.
– Точно?
– Так. Жодного сумніву. Я бачив його в пустелі по дорозі від СанПедро. Він тоді неадекватно поводився. Не дивно, що пацан втрапив під колеса.
– Він уже тоді був у самих трусах?
– Ага, – кивнув Річардсон.
– Чому ж ти не підібрав його? – Ді’Анно спідлоба зиркнув на товариша.
– Я хотів. Але, кажу ж, він був не при своєму розумі. Розумієш… хлопчак налякав мене… До чортиків налякав.
– Налякав? – вирячився Френк. – Як це, бляха, розуміти?
– Як хочеш, – відмахнувся Джей-Ді. – Я думав, що побачив примару чи демона якогось. Він копіював мене.
Френк Ді’Анно встромив руки в кишені халата. На думку не спадало нічого, що міг би накоїти десятирічний сопляк, щоб переполохати сорокап’ятирічного лікаря. Пацан лежав непритомний, і Ді’Анно (на щастя чи на лихо) не бачив його очей.
Тим часом до австралійця підійшов черговий лікар клініки. Підтягнутий, немолодий чилієць із запалими щоками й орлиним носом. Він приймав потерпілого.
– Ми його трохи обстежили, – доповів він. – Зробили рентген.
– І як? – поцікавився Френк.
– Перелом шести ребер і ключиці, зміщені шийні хребці, величезна тріщина в тазі, але хребет, на щастя, цілий. Малюк втратив багато крові, хоча внутрішніх кровотеч, здається, немає… Є підозра на сильний струс мозку: пацієнт кілька разів приходив до тями, говорити не міг, зовсім не міг, лише хрипів і… – в цей момент очі лікаря забігали, – …шкірився.
– Певно, від болю.
Худорлявий чилієць зам’явся.
– Не думаю… Як на мене, то… від злості…
– Це все?
– Наразі так.
– Хлоп ще легко відбувся, – зауважив Ді’Анно.
Джей-Ді Річардсон стояв, склавши руки на грудях, поруч з товаришем і не зводив очей з вікна, крізь яке можна бачити частину реанімації.
– Так. Шкет хоч і молодий, зате
