про що каже. Він бачив солдатів, що розліталися на шматки, наступивши на протипіхотну міну. Бачив їх, обвуглених, усередині машин чи бронетранспортерів після бомбардування, їхні тіла, перетворені на чорну димну масу або розірвані на шматки і в багнюці чи з нутрощами назовні й обличчями, невпізнанними від куль.
Того вечора Шон розказав мені, чому він тут оселився. Одного дня, потрапивши до шпиталю й намагаючись морфіном послабити свій біль, він вирішив покинути Сполучені Штати й переїхати до Мексики. Він бився на війні за свою країну, але його країна не билася за нього. Після повернення з В’єтнаму його помістили до психіатричної лікарні й застосували електрошок, довели до втрати людської подоби. Вийшовши, він почувався так, ніби погубив усі шляхи. Троє товаришів з його чоти покінчили з життям. Ще двох ув’язнено за збройне пограбування. Він не міг знайти роботу. Жінки лякались його, а татуювання викликали в них відразу. Жодна пристойна жінка не зв’яжеться з якимось татуйованим типом. Тільки проститутки та огрядні підстаркуваті. «“Пурпурове Серце” хіба що як ложка згодиться», – сказав йому один сержант. І він мав рацію. Героїв цієї війни, що тривала в екзотичній азіатській країні, сприймали як зачумлених. Заражені сифілісом чи гонореєю, пропахлі напалмом та кров’ю, покалічені фізично та емоційно, тисячі ветеранів В’єтнаму повернулися до країни, що їх відцуралася. Шон вирішив знайти в Мексиці нову батьківщину, місце, де він зміг би відновитися.
Він перетнув кордон у Дель-Ріо, штат Техас. Доїхавши до середини міжнародного мосту, він зупинив свій пікап «Форд». Вийшов і задивився на велику річку, що зміїлася поміж двома країнами. Він знав, що американці називають її Велика Річка, а мексиканці – Скеляста Річка. Він поставив одну ногу на американський бік, а другу – на мексиканський, а тіло ніби було поділено поміж двома країнами. Він простояв так кілька секунд, потім ступив крок на мексиканський бік й підняв руку на знак прощання. «Good bye, USA»[38], – сказав він голосно. Всівся у пікап і перетнув міст, в’їхавши у свою нову країну.
Він зупинився біля будки митника. Треба було зареєструвати пікап. За межами двадцятип’ятикілометрової смуги від кордону будь-яка машина з американськими номерами потребувала дозволу на «ввезення в країну транспортного засобу». Він зайшов у приміщення. Всередині був лише один стіл, за яким сидів високий худорлявий офіцер у сонцезахисних окулярах. Вентилятор не працював, і повітря було густе й сперте. «Навіть стіни пропахли потом», – сказав він нам.
Щоб залагодити формальності, митник сказав йому заповнити якісь формуляри на ветхій друкарській машинці. Шон запитав, чи можна зробити це від руки. Не можна, бо йдеться про офіційні документи, а вони дійсні лише в надрукованому вигляді. Формулярів було стільки, що в Шона пішла на це ціла година. Скінчивши, митник вийшов перевірити багаж. Він наказав відкрити дві валізи, які обстежив річ за річчю, і запитав, чи везе Шон якісь електричні прилади.
Шон показав старезний радіоприймач на батарейках. Митник сказав, що він не може провезти його,
«Прощавай, США» (
