в гримасі обурення.
– Таких учнів, як ваш син, ми не можемо терпіти в цій школі.
– Та що ж він зробив? – наполягала мати.
Директорка, яку звали міс Рамірес, повернулась до мене й підвела підборіддя.
– Нехай сам скаже.
Батьки чекали на мою відповідь. Я не наважився говорити. Директорка загрозливо зупинилась біля мене.
– Ну ж бо, скажи батькам, що ти накоїв.
Я подивився на неї скоса. Мати обернулася до мене.
– Скажи нам, що ти зробив.
Я й далі мовчав. Міс Рамірес навмисно звернулась до мене англійською, знаючи, що мої батьки не зрозуміють.
– Come on, tell them. Don’t be a coward[5].
Та я все одно мовчав. Поведінка директорки мене зовсім не лякала, а навпаки, викликала дедалі більше люті.
– Його не можна відрахувати посеред навчального року, – наголосила мати.
– Я відраховую кого хочу й коли хочу, пані. Й оскільки цей хлопчисько відмовляється сказати, що накоїв, доведеться розповісти мені.
І саме коли вона вже зібралася розвести свої антимонії, я перервав її.
– Я поцілував одну дівчинку, ма.
Батько, який весь час лишався осторонь, обурився.
– Ви виженете мого сина, бо він поцілував дівчинку?
– Звичайно ні, пане, я його вижену тому, що ми застали його напівголого, коли він безчестив у статевому плані дівчинку, яка теж була напівголою. Ваш син скоїв якнайтяжчу моральну хибу, яку в цій школі ми не потерпимо.
– Але ж мій син ще дитина.
– Ні, пане, ваш син – збоченець.
Клас. Перерва. Тиша. Погляди. Дихання. Серцебиття. Руки. Спідниця. Коліна. Стегна. Шкіра. Пестощі. Погляди. Штани. Дихання. Серцебиття. Дотик. Лобок. Близькість. Тремтіння. Погляди. Дотик. Лобок. Мовчання. Штани. Палець. Лобок. Вологість. Стогін. Дихання. Штани. Змійка. Руки. Подих. Погляди. Тремтіння. Ґудзики. Руки. Свистулька. Ерекція. Дотик. Бутончик. Дотик. Страх. Збудження. Погляди. Тертя. Свистулька. Бутончик. Там. Вологість. Піт. Шкіра. Серцебиття. Дихання. Дзвінок. Погляди. Роз’єднання. Мовчання. Прощання. Клас. Двері. Мовчання. Серцебиття. Голоси. Однокласники. Учителька. Зал. Погляди. Секрет.
Карлос погасив ліхтар, дістав рушницю з будки й увігнав набій у патронник.
– Може, кіт з’явиться, – сказав він і сперся об стіну.
Ми мовчали. Шиншили попискували в темряві. На небі світив Місяць, уже близький до підкорення. Чи можна підкорити непідкорюване? Пляма корабля плямує Море Спокою. Людина та її одержимість топтати все.
Удалині чувся звук машин, що їхали по Річці Чурубуско. Те, що тепер називають проспектом, раніше було прозорим потічком, де мешкали риби, жаби, аксолотлі й черепахи і де мій батько з друзями плавав спекотними вечорами. Річка П’єдад, Річка Мішкоак, Річка де лос Ремедйос. Річки й іще річки, перетворені на проспекти, розчавлені тоннами асфальту. Водяна різанина мого міста.
Нумо, скажи їм. Не будь боягузом (
