сказав я їм.
– Іди по речі, – повторила мати.
Я пішов у клас по манатки. Група була на занятті. Учителька дозволила мені ввійти за умови, що я не затримаюсь більше хвилини. Я зібрав письмове начиння, зошити, книжки й поклав до портфеля. Однокласники весь час дивилися на мене, перешіптуючись. Я зібрався вийти. Переглянувся з Фуенсантою й вийшов. То був останній раз у житті, коли я її бачив.
Дощ
– Що ти сказав? – почув я чиєсь питання в себе за спиною, коли ми грали на вулиці у футбол. Я не хотів відволікатися, команда Блохи Тени могла от-от забити нам гол.
– Що ти сказав? – наполягав голос. Я відбив м’яч подалі й повернувся. Антоніо, один з добрих хлопчиків, з шанованих молодих католиків району, гнівно дивився на мене.
– Сказав про що?
Антоніо був на три роки старший від Карлоса, його батьки тримали канцелярський магазин на сусідній вулиці Реторно. Це був здоровезний товстун з дуже коротким кучерявим волоссям, що, як усі інші добрі хлопчики, носив сорочку з довгими рукавами, білу майку і хрест на шиї.
– Те, що ти сказав своєму другові.
– Не пам’ятаю.
– То маєш згадати.
Я почав сміятися. Я не розумів, чого хоче цей товстун.
– То я не пам’ятаю.
Він зробив ще один крок до мене.
– Що ти йому крикнув?
Він вказав на Картоплинку, який, як і решта, зупинив гру, аби все почути.
– Картоплинці? А, вже згадав! Я крикнув йому, щоб не мудохався і вибивав м’яч.
Антоніо встромив погляд у мене.
– Це останній раз, коли ти чи будь-хто з твоїх друзів промовив на вулиці погані слова.
Я не зрозумів, що він мав на увазі.
– Що?
– Щоб ви більше не говорили непристойностей. На цій вулиці шанують жінок.
Я обернувся довкола себе: жодної жінки.
– Яких жінок? – спитав я і розсміявся.
– Я тебе попереджаю, – сказав він і повернувся до інших. – Я вас попереджаю про це.
Він повернувся, збираючись іти. Та не пройшов і десяти метрів, як я заволав якнайголосніше.
– Їбать вашу мать прутнем блядським мудацьким.
Усі ми засміялися. Оскаженілий, Антоніо повернувся й покрокував просто до мене. Він зарядив мені такого ляпаса, що звалив з ніг. Куцан Тена кинувся на нього, та Антоніо, вищий і міцніший за нас, а на додачу ще й старший на дев’ять років, схопив Куцана за плечі, дзюдоїстським захватом підняв і хряснув об землю (добрі хлопчики займаються дзюдо й карате). Я підвівся й зацідив йому кулаком у вухо, але він зумів схопити мене за сорочку й одним рухом жбурнув обличчям об асфальт.
Інші вже не втручалися. Антоніо націлив на мене палець.
– Я тебе попереджаю: я не хочу знову почути від вас якогось бридкого слова.
Він повернувся до моїх друзів.
– Ми навчимо вас шануватися не києм, то палицею. Як не я, то хтось інший з наших прийде привести вас до тями. Отож краще вам стерегтися.
