це якийсь острівець у Тихому океані. Вікна запотіли та пливуть, люстерко заволоклося імлою, а банні рушники обважніли від вологи. У каміні по-святковому палає вогонь: кургани осяйного вугілля, вкриті штрихуванням із нарубаних дубових полін, і низьке, з посмоктуванням, гудіння полум’я. Над ним причеплені два казани, чорні від сажі й підвішені на гаках, вмурованих у камінь іще століття тому. З обох клубочиться пара – густа, немов туман над вересовими пустищами. На столі поблискує відсиріла, темна й лапата папороть, а кілька мересниць і плотвичок хапають хлібні крихти за всипаним бісеринками склом акваріума.
Сьогодні друге лютого, річниця її заручин із Мунґо Парком. І Ейлі Андерсон врочисто відзначає цю подію прийомом ванни – рідкісної розкоші в ці нелегкі часи. Вона плавно кружляє по кімнаті, мугикаючи й час від часу роздмухуючи полум’я за допомогою ковальських міхів. Поряд зі щіткою для волосся та черепаховим гребенем на столі застигло напоготові зелене мило д-ра Філбі, а з пальців Ейлі скрапує ароматична олія. Розкіш там уже чи дві, а сьогодні вона прийме ванну. Лежатиме в ній, відкинувшись, у заповненій парою кухні, в оточенні свого звіринця та ще запахів і звуків природи, і мріятиме про Мунґо, який прокладає собі шлях крізь тропічні джунглі Чорного континенту. Батько дозволяє приймати ванну не частіше як раз на місяць. «На тебе вугілля та дров не настачишся», – бурчить старий. Ну й нехай. Вона прийме її сьогодні, а тоді ходитиме смердюча до березня. Зрештою, йдеться ж не про звичайне ковзання мачулкою – це ритуал омовіння й очищення.
Ейлі двадцять два, і вона терпляча, як Пенелопа. Дівчина познайомилася з Мунґо, коли їй було чотирнадцять. Той оселився в них, ставши батьковим учнем. Вісім років тому. А як їхав в університет на навчання, то просив, щоб вона дочекалась його. Дерева міняли листя. Ейлі плакала від радості й зніяковіння. А за два роки, повернувшись із Единбурґа, Мунґо чмокнув її в чоло й найнявся лікарем на судно, що відпливало в Джакарту. Та чекала. Повернувся він похмурий і дратівливий. Діло йшло до весілля. Аж тут, як грім серед ясного неба, прийшов лист із Лондона від його шваґера. Чи не бажає той прийняти доручення від Африканської асоціації, пов’язане з дослідженням Західної Африки на предмет відкриття ріки Ніґер? Вона прочитала відповідь у його очах. А за два тижні, спакувавши валізи, він стояв біля дверцят лондонського диліжанса. «Ейлі, я зібрався залишити слід у цьому світі, – сказав він. – Дочекаєшся мене?»
Ось відтоді вона і чекає.
Так, звісно, жоден інший хлопець на всьому шотландському Прикордонні й у слід йому ступити не годен. Вони ж бо просто зграйка селюків та жевжиків, які не більше схильні до пригод, аніж старий кімнатний песик. Узяти хоча б Ґлеґа – нинішнього батькового помічника – та він же просто пуголовок, як порівняти з Мунґо! Де вже йому розгледіти шанс пережити пригоду, навіть коли той сам учепиться в його слонячі вуха. Ейлі зітхає, кладе олію для ванн поруч гребеня та кричить, звертаючись до брата: «Зандере! Ти не допоможеш мені принести балію?»
