до шафи та втискується в чоботи й дощовик. – Третій виклик! Третій! Два місяці спливло, відколи я востаннє приймав дитину, й от тепер, коли сам Вельзевул порядкує погодою, їм припекло розроджуватися по всьому графству!
Вона по шию занурюється в гарячу воду. Її вуха червоні. А Ґлеґ, довготелесий і підлесливий, на два роки молодший від неї та із зубами достоту як у коня, стоїть, замріяно вдивляючись у щось над балією, неначе тільки-но краєчком ока зрів неопалиму купину або драбину, спущену з небес. Його щелепа відвисає, а ніздрі тремтять.
– Ґлеґу! – реве її батько. – Годі вищирятися, мов та гієна! Давай, одягайся, хлопче! Нам іще до породіллі пертися!
Той кидається до шафи, немов у прірву зі стрімчака, натягує своє довге пальто, а відтак загайно возиться із клямкою на дверях. Д-р Андерсон нетерпляче розчахує їх і штовхає учня перед собою. Двері ляскають. Чути звуки човгання на задньому ґанку, з астматичним присвистом зачиняються двері на вулицю, і вони нарешті пішли.
В акваріумі ворушать плавцями рибки. Чистять пір’ячко горлиці. Шипить вогонь. А розпашіла Ейлі, збадьорена теплом ванни, заходиться терти свої ноги мачулкою. Вона ні про що не думає, просто відмивається й відшкрібається, працюючи над процесом очищення.
Ні Твіст, ні Копперфілд, ані сам Фейґін
Ні Твіст, ні Копперфілд, ані сам Фейґін і близько не переживали дитинства, що випало Недові Райзу. Його не мили, не виховували, не голубили, він зазнав побоїв, знущань, переслідувань, злиднів, голоду, каліцтва й сирітства, був жертвою бідності, невігластва, безталанності, класових упереджень, браку можливостей, лихої долі та джину. Його дитинство було до того просякнуте аморальністю, що навіть і Золя здригнувся би від думки про таке.
Малюк з’явився цей на світ на задвірках двохпенсової нічліжки-блощичника, у стайні, яку жартівники йменували «Святою землею» – через майже біблійні ясла із соломою, за право перемучитися на яких усе одно дерли по пенні за ніч. Був лютий місяць 1771-го. Мати не мала чим сплатити за ліжко, тож прямо поповзла на задній двір: перейми зводили її живіт ударами молота, а в кулаку вона стискала пляшку чистого, немов сльоза, «звали-мене-з-ніг». Солома була бруднюща. Голуби гидили на неї, повсідавшись на кроквах. Стояв такий дубак, що навіть воші принишкли. Вона наглянула собі містечко в глибині заради його близькості до коней (а значить, і сякого-такого тепла) та там і влаштувалась зі своєю пляшкою.
Вона ж бо заглядала в неї, Недова мати. Належала до славного сестринства страстотерпниць в ім’я джинове. А тоді в британській історії якраз приспів такий час, коли це сестринство – як і відповідне братство – воістину благоденствувало. Щойно наприкінці сімнадцятого століття джин уперше з’явився в Англії (одні балакають, що його начебто привіз за собою з Голландії Вільгельм ІІІ Оранський, а інші твердять, ніби його вигнав із маслаків та кісткового мозку сам Люцифер), як буквально за одну ніч викликав фурор серед нижчих класів. Він
