приклалась до неї.
– Агов! – верескнула вона. – Шо з тобою, красунечко? Дитинку народжуєш, ге ж?
Та звела на неї очі, не тямлячись від страху.
– І-і-і-і-і! – заскрипіла стара, розлякуючи голубів із-під крівлі. – Мені й самій доводилось бувати на твоєму місці – та й не раз! Колись малятка сипались із моєї карнавки, наче пепінки з яблуні. – Її обличчя не виражало віку, мовби скинута шкіра змії. Хто міг сказати, скільки людських тілець сформувалося в ній? Або порахувати роки, впродовж яких вона хиріла у турецькому сералі чи берберській халупі? Хто міг хоч би приблизно здогадатися, якими звивистими стежками, а чи темними завулками пролягла її доля? Або що та собі думала, коли в її губі з’явилось золоте кільце?
– Допоможіть мені, – прошепотіла породілля.
Пологи були важкі – передлежання плода. Спочатку з’явилися зморщені ніжки й сіднички, потому плічки та підборіддя, а відтак і гладкий та прилизаний купол голівки. Вовче сонечко пройшло чималий шлях по небу, і стара нарешті висмикнула Неда з материнського лона. Її пальці були шорсткі та покручені. Вона перев’язала пуповину й ляснула дитя. Те закричало. І тут карга обтерла його тільце від крові та слизу краєм своєї спідниці й заховала собі під куцину. Підступно й хижо озирнулася довкола, а відтак попрямувала до виходу. Викрадачка дітей!
Недова мати зіп’ялася на один лікоть і мацала довкола себе, шукаючи спершу дитину, а потім і пляшку. Та не знайшла ні одної, ні другої. Вона з горем-бідою сфокусувала погляд на змарнілих плечах старої, яка саме пірнула в темряву в дальньому кінці стайні, і заволала – заревла, наче самум у Сахарі, – немов настав кінець світу. Карга чимчикувала до дверей, іззаду долинали крики породіллі, а коні – не розчовпавши, що коїться, – хвицалися у стійлах. Бородатий патріарх не прокинувся. А от каменотес таки заворушився. Йому було літ двадцять п’ять. Він день при дні жбурляв гранітні плити, неначе то були підшивки газет. «Зупини її! – лементувала юнка. – Вона поцупила моє дитя!»
Той вистрибнув із ясел і промчав уздовж всієї стайні раніше, ніж бабисько встигло протиснутись у двері. Крадійка розвернулася до нього, стискаючи в руці іржаві ножиці. «Відчепись!» – прошипіла вона. Удар був, наче прояв падучої, – підступний та безжальний. Той схопив її за плече, і стара повалилася, неначе в’язка хмизу. З-під неї почувся дзенькіт розбитого скла. І плач немовляти.
Каменотеса звали Едвард Пін – скорочено Нед. Він привів дівча та дитину у свою найману кімнатку у Вепінґу. І всю дорогу в його очах лютувало шалене похмілля. Юнка омила його слізьми, і той відчув себе героєм, нехай там як розколювалась голова після вчорашнього. Розбита пляшка, схоже, розпанахала дитині груди. Пін затопив кількома трісками і жменькою вугілля, щоб створити хоч ілюзію тепла. Волосся молодої матері розсипалося по плечах, коли та нахилилася над малюком, щоби перев’язати рану. Її звали Сара Колхаун, і вона все ще не протверезіла.
