серце… ху-х… ніколи… собі не пробачу.
– Принципам? – перепитує дослідник, розмірковуючи над тим, наскільки вони можуть підсолодити гіркоту передчасної смерті.
А Дессауд у них на хвості не демонструє й натяку на те, щоби здатися. Власне, впродовж останніх півгодини чи щось близько того він безперестанку сипле обрáзами в спину досліднику, а його клинок полосує сонце, немовби підкреслюючи, що саме має на увазі його володільник. «Необрізаний! – реве Дессауд. – Свиноїд!»
Мунґо натягує на очі капелюха, і йому являється видіння кухні в Селкерку: свіжозрізані квіти, холодна шинка та Ейлі, що всміхається до нього.
– Чи не помічав ти за ним певної упередженості на мою адресу?
– Ха! – озивається Джонсон, тупочучи поруч. – Він вас… ненавидить. Терпіти не може… як-от борода… бритву або… повітряна кулька… шпильку. І це природно. Ви раптом… з’являєтеся на сцені… зі своїм світлим волоссям… котячими очима… виродок і дивина, – пихкає він, остаточно захекавшись. – А де ж тоді опиняється він? Це все одно що… очікувати від дворової шавки… миритися з кімнатним песиком.
– Он воно що… – дивується Мунґо.
Повільно тягнеться день, Джонсон мовчить і супиться, губи й ніздрі дослідницького коня заплямовані кров’ю, а зловісний на вигляд Дессауд рисить легким і рішучим труськом вовка, що заганяє здобич. Зі шкапою проблема. Мунґо щадив коня, як лише міг, періодично злазячи і пробігаючи милю чи й дві, та попри всі його старання той упродовж більшої частини дня балансував на межі загнаності – на певному етапі навіть довелося підпалити йому хвоста, щоб примусити бігти далі. Та й Джонсонів віслюк поводиться не краще: симулює кульгавість, хвицається та реве, немов каліопа[45]. Не випадає сумніватися: повне знесилення однієї з тварин – це суто питання часу, а відтак Дессауд неминуче їх злапає. І тоді – прощавай, Ніґере, бувай здорова, Африко, і не згадуй лихим словом, білий світе!
Та якраз тут, коли їхні справи виглядають найпаскудніше, Джонсон зненацька радісно кричить, мовби моряк із затонулого корабля, який, хапаючись за уламок, помічає на горизонті щоглу: «Дивіться! Онде, за деревами!» Дослідник дивиться. І бачить, що там, петляючи лісистим пагорбом, мовби крива строчка, тягнеться дорога на Бамбарру. Але що це? Схоже, її міцно оповиває стовп куряви, конічний хвіст якого звужується в напрямку від них. Перше, що спадає на думку досліднику, – це що дорогу підмітають тисячі сміттярів, але потому богоявленням осяює здогад: біженці! Вони поверталися! «Джонсоне! – кричить він. – Ти геній!»
Однак такий розвиток подій не залишається поза увагою Дессауда. Верховний шакал викладається на повну, наддаючи до них, неначе спринтер до фінішної стрічки. Відрив скорочується до п’ятдесяти ярдів, потому до сорока, Джонсон гамселить віслюка, Мунґо шмагає шкапу – і відрив скорочується до тридцяти. А відтак товмач вдається до крайніх засобів. «Старий трюк мандінґо!» – волає він, засовуючи праве вухо
Клавішний музичний інструмент, подібний до оргáна, але його звук породжується паровими гудками. Каліопу використовували переважно у плавучих театрах.
