товар за найнижчими цінами, у тої Роуз»). Один із дюжини тих копійчаних «бутиків» тандитниць, що рясно понатикані в межах двох кварталів і всі як один обслуговують покоївок заможних сімей (ті продають), дружин небагатих містян (ці купують) та бідноту (вона заходить просто повитріщатися). Немиті арочні вікна-вітрини завалені купами фасонистого мотлоху: кринолінами, капелюшками та корсетами на китовому вусі, нижніми спідницями, парасольками, наколками, чіпцями й турнюрами. Над входом висить оголошення на кокні:
Недів портшез, шкрябонувши об землю, опускається перед крамничкою. «Монмут-стрит», – оголошує носій, відчиняючи дверці. Трясучись у темряві заюрбленими вулицями, Райз напружено розмірковував і збагнув, що на Бойлза аж ніяк не можна покластися. Бо щойно той вихилить кілька склянок, як одразу ж усе і розбовкає: «Нед Райз живий! Я з ним балакав. Ось цьою-о рукою торгав за плече!» Ця чутка шириться, розпливаючись, мовби ляпка чорнила, кружляє генделиками, подається із супом, аж доки не нашіптується кимсь у вуха Мендози, Смерка, Твіта й усіх решти. Два тижні. Рівно стільки часу йому треба протриматись. І якщо йому це вдасться, він наварить на «Чічіковській добірній» п’ять сотень фунтів і зможе вшитися з міста. Скажімо, спробувати щастя на Континенті. У Парижі, Гаазі, Ліворно.
– Монмут-стрит, – повторює носій.
Нед поправляє носа та перуку, а відтак, кульгаючи, вилазить і дає тому півкрони.
– Чекай тут, – велить, – і наглянь за моїм кошиком із риб’ячими яйцями.
Над вхідними дверима деренчить анемічний дзвоник, і Райз переступає поріг крамнички. Він опиняється в смердючій кімнаті, морок якої лише там-сям розганяють поодинокі пасма світла, що пробиваються крізь кучугури й замети бабського шмаття, які навалені довкола вікон. Штиняє одягом, затісним під пахвами та в промежині, який не один рік носився без прання та дав притулок всім відомим людству паразитам та інфекціям. Нед роззирається у пошуках власника.
– Гей, хазяїне! – гукає він. Приміщення здається безлюдним.
Аж раптом, ген у дальньому кутку, клубок ганчір’я відділяється від загального розгардіяшу й починає човгати до нього. Як придивитися, він виявляється старою каргою, закутаною в битий міллю плащ, яка до того ж має такий вигляд, наче харчується винятково яйцями тисячолітньої давнини.
– Га? – квокче вона заіржавілим голосом. – Чого тобі? Купить чи повитріщаться?
– Жіноче вбрання, – відповідає той. – Повний комплект: спідниці, рукавички, бант на плече, шапчину, що зав’язується на підборідді, та найбільший чіпець, який у вас лише знайдеться.
– І-і-і-і-і-і-і-і! – ґелґоче власниця. – Обновку своїй крихітці справляєш, ге ж? – Вона штурхає його ліктем і підморгує.
Неда раптом охоплює якесь відчуття дежавю.
– Певне, тримаєш її голяка на якомусь горищі, вгадала? Усе до нитки з неї поздирав, га,
