ж джентльмени… Мені… Мені розповідав Джонсон…
– Пффф, Джонсон. – Обличчя Лландаффа розсікає лінія носа, немов перерізане навпіл яблуко, а вуха, здається, от-от затріпочуть і здіймуться в повітря, відірвавшись від голови. – Ще один мракобісний голос Чорного континенту. Із заниженою самокритичністю й завищеною самооцінкою. Чорнопикий людожер у перуці за дві гінеї. Звернімось усі по допомогу до своїх прибиральниць і садівників, щойно нам знову знадобиться картограф.
– Так, Реджінальде, як там ваш безцінний Джонсон? – цікавиться Едвардз. – Чого він наразі для нас досяг – втрати ще одного дослідника?
У цей момент прокашлюється сер Джозеф Бенкс. Почервонілий Дерфіз опускається на стілець. Шість пар очей впинаються в Голову Асоціації.
– У нас прийнято використовувати термін «географічний емісар», містере Бофуа, і так, я з глибоким сумом доводжу до вашого відома, що наразі ми змушені подумати про те, щоб підшукати нову кандидатуру для прояснення циклу питань, пов’язаних із басейном Ніґеру. Оскільки ось уже майже вісім місяців від того молодого шотландця нема ні слуху ні духу. – Він вдивляється у свій келих, задумливо проводячи пальцем по вінцях. – Власне кажучи, все виглядає куди гірше, ніж ви, джентльмени, напевно, собі уявляєте. Переді мною лежить нещодавнє послання від нашої довіреної особи у Ґамбії, д-ра Ледлі. – Сер Джозеф замовкає, а відтак повільно піднімає голову. Погляд його очей – розсіяний і відсторонений, неначе він тільки-но прокинувся після сну. На дальній стіні, пританцьовуючи у світлі лампи, фігурки на мапі Десельє, схоже, надимаються та здуваються, посмикують численними руками й безголовими плечима – манять, насміхаються, дражнять.
– Ну-ну? – повертає його до реальності Лландафф.
Сер Джозеф стає в стійку «струнко», не зводячи очей із Дерфіза.
– Боюся, все скінчено. Парк потрапив до рук маврів.
Наче хмара, що поглинає зграю ібісів
Скульгавілий Джонсон проходить крізь браму Сеґу Корро, тягнучи мух, шкапу й віслюка за собою, патерицю – в руці, а ожилого Ебо – обіч себе, і приголомшено помічає, що всі вулиці стоять порожні. Віконниці зачинені, ятки торговців залишилися без нагляду, а в’ючні тварини – і досі навантажені розбухлими гвербами та кошелями товарів – спокійно позасовували голови в козубки цибулі, ямсу й касави. Під розкидистим фіговим деревом реве й сичить ковальське горно, а біля вже готових горщиків пересихають на сонці кавалки сирої глини. Інструменти лежать там, де їх і покинули, кози мекають, щоби їх подоїли, а виставлений на продаж варан уперто рветься зі шворки. Звідкись долітає запах підгорілого хліба. Джонсону стає моторошно. Усе це дивно, жаско – як у казці, та й годі. Про Біляночку та Зоряночку. Або Сплячу красуню. Зрештою запримітивши пару очей, які пильно спостерігають із-за бамбукової ширми, він обертається до Ебо:
– Як ти гадаєш, що тут коїться?
Старий шкарбан, бадьорий і відсторонений, гордо крокує з виглядом юнака, який
