гарбузик, прив’язаний до рибальської сітки, і в нього з’являється намір пустити його вплав по воді, щоби таким чином раз і назавжди встановити для західного світу й усіх наступних поколінь істин ний напрямок течії в ріці Ніґер. Однак найближчі до нього бамбаррці, на жаль, хибно розуміють цей задум та з криком сахаються. За мить їхній вереск стає всезагальним: починається паніка.
Джонсона збивають із віслюка і топчуть. Прокажені гублять пальці рук і ніг, сліпі налітають на стіни. Лунають лемент та прокльони, крики болю і здивування, барабанний дріб босих підошов і скиглення загублених дітей. Юрба хлине на глинобитні халупи, мовби річка у повінь, розтікається вулицями та провулками і відступає зворотним прибійним потоком. За дві хвилини на площі порожньо, на березі – ані душі, а човники на річці наче вітром здуло. Залишаються лише Джонсон, пом’яті шкапа та віслюк, і ще амбітний першовідкривач. А вдалині – ґвалт і гармидер. Горланять голоси, ляскають двері.
А тим часом жовтий гарбуз дрейфував – невмолимо й поза всяким сумнівом – на схід. І мандрівник, якого на мить відволік шум бамбаррського відступу, повертається до свого експерименту з тріумфальним вигуком.
– Ага, чудово! – кричить він – Так-так-так…
Джонсон, стогнучи, підводиться з пилу та куряви і змучено шкандибає до краю води.
– Містере Парк, – гукає він, – вилазьте звідти і ходім засвідчимо свою повагу Мансонґу-можновладцю, доки він армію по нас не вислав.
Дослідник підводить голову, з якої скрапує вода, а в його бороді та волоссі позастрягали жмутки водоростей. Річка, збрижуючись, оминає його талію: течія тут млява. Він вдивляється у Джонсона, немовби людина, яка прокидається після глибокого сну.
А той – руки в боки – стоїть на причалі й викладає своє бачення ситуації:
– Послухайте, якщо ми все владнаємо та піднесемо йому подарунки – ну, дрібнички там і таке інше, то він – кат його зна? – може поставитися до нас як до заїжджих достойників. А це включає їжу, питво, дах над головою і, може, навіть сяку-таку жіночу компанію. Не знаю, як вам, а мені охворобіло й у печінках сидить спати на землі, їсти чортополох і ґвалтувати власну руку.
Мандрівник хлюпає до нього – на очах лискуча поволока, а руки широко розведені в очікуванні на обійми.
– Джонсоне, ми це зробили! Ніґер, Джонсоне! – Він зупиняється й махає рукою у бік дальнього берега. – Ти тільки поглянь на нього! Завширшки як Темза біля Вестмінстера. Подумати лишень, що стільки віків – від створення світу й по сьогоднішній день – він скніє в невідомості й оброс тає легендами. І знадобився я – чуєш, старий друже? – я, щоб відкрити його.
Товмач озирається через плече на ряди побілених хатин, що приліпилися на схилі, бамбукові причали, які тягнуться вздовж берега, а коло них посмикуються прив’язані довбанки.
– Я дуже це ціную, містере Парк, і висловлюю вам свої найщиріші вітання, але якщо ми цієї
