чина почала пропускати лекції й наприкінці року також покинула університет. Їй було дуже важко пояснити все це батькові.
Чутки про кохання між сином Альфандарі та молодшою дочкою Фазіля Решата-паші поступово дійшли до сім’ї дівчини. Коли вони досягли вух Леман-ханим, вона вжила заходів, щоб приховати це від чоловіка. Рафо було заборонено приїжджати до їхнього дому, а Сельву нікуди не відпускали саму. Дівчина проводила час, граючи на фортепіано, читаючи книжки та листуючись зі своєю сестрою в Анкарі. Єдині люди, яких вона бачила, були близькі друзі сім’ї чи родичі.
Фазіль Решат-паша був не надто задоволений суворим ставленням дружини до Сельви. Він гадав, що тепер, коли Сабіха живе надто далеко від дому, Леман-ханим докладала забагато зусиль, намагаючись контролювати Сельву. Він запропонував відіслати її пожити у Сабіхи під тим приводом, що дівчина допомагатиме сестрі із немовлям. Леман-ханим сподобалася ця пропозиція, вона сподівалася, що молодша донька зможе познайомитися в Анкарі з підхожим молодим чоловіком.
Отримавши багато листів від матері на цю тему, Сабіха влаштувала так, щоб представити Сельву якомога більшій кількості своїх друзів. Вона організовувала вдома вечірки, брала сестру із собою, куди б їх не запрошували. Через Маджита вона познайомила Сельву з кожним перспективним парубком із міністерства закордонних справ. Багато з цих молодих людей захопилися вродливою дівчиною, та жоден із них її серйозно не зацікавив. Вона залишила всіх в Анкарі й повернулася додому.
Тоді Леман-ханим наполягла, щоб Сельва провела деякий час зі своїм дядьком на Кіпрі. Бідна жінка сподівалася, що коли дочка буде далеко, полум’я, що палахкотить у ній, вигорить дотла і це покладе край пліткам. Усі ці відчайдушні зусилля були марні. Дівчина підтримувала полум’я кохання, листуючись із Рафо, де б вона не була.
Було очевидно, що зрештою Фазіль Решат-паша дізнається про все, і коли це сталося, він оскаженів. Паша відверто поговорив із дочкою.
– Це правда, що я чую? Будь ласка, скажи, що звинувачення фальшиві, що їх поширюють мерзенні людиська. Скажи, що це брудні плітки, – просив він.
– Якби я могла, батьку! Та я кохаю Рафаеля Альфандарі всім серцем, і якби ви дозволили, вийшла б за нього заміж.
– Ніколи! Тільки через мій труп! Ти справді сподіваєшся, що я дозволю щось подібне? Цей вчинок зруйнує все, що є дорогого для нашої сім’ї, й зробить нас посміховиськами. Отак ти віддячила мені за те, що я так дбав про тебе, навчав у школах за кордоном?
– Я думала, що освіта мала розширити мої горизонти, батьку, що ви хотіли, аби я почувалася рівною.
– Я відправив вас із сестрою на навчання, сподіваючись, що одного дня ви подаруєте мені онуків, а не бунтуватимете проти мене.
– Бунтувати проти вас, батьку, – це останнє, про що б я думала. Єдине, про що я прошу, – це можливість обрати собі супутника життя. Я не прошу вас прийняти за зятя аморальну нікчемну особу. Єдине, через що ви можете протестувати, – це те,
