знову в шухляду.
– Я теж мушу дещо тобі сказати, – сказав він.
– Справді?
– Я хотів би подякувати тобі за ті добрі рекомендації, які ти написав у моїй справі.
– До чого все це?
– Сьогодні я дізнався про твої рекомендації.
– Вони мали бути дуже конфіденційні.
– Так, звісно. Мені відомий тільки основний зміст, та я знаю, що ти написав кілька дуже позитивних речей.
– Хто тобі таке сказав?
– Генеральний секретар.
– Неймовірно!
– Маджите, я розповім тобі все під час обіду. Проте вже зараз скажу тобі, що ти мусиш знайти когось іншого, хто замінить мене у грі в бридж у неділю.
– Що ти таке кажеш, Таріку?
– У неділю мене не буде в Анкарі.
– Сподіваюся, нічого серйозного не трапилось. Inşallah[1], у родині ніхто не помер чи не захворів?
– Ні, ні, слава Аллаху.
– Найбільше твоя відсутність розчарує Сабіху.
Спускаючись сходами, двоє співробітників продовжували розмову.
– Коли Сабіха-ханим дізнається, де я буду, вона дуже зрадіє за мене.
Маджит несподівано зупинився і поглянув Таріку просто в обличчя:
– Ти часом не хочеш сказати, що одружуєшся?
– Я говорю про призначення за кордон, Маджите. Мене щойно призначили другим секретарем у Парижі.
– А, це!
– То ти знав?
– Я знав, що це обговорювалося. Стосовно того, що ти впораєшся з роботою, питань не було, але була проб лема з мовою. Міністр запитав мене про твій прогрес у французькій. Я розповів йому про уроки на вихідних і про мовну практику із Сабіхою.
– Так, про це він мені теж говорив. Сказав, що все гаразд, і я можу покращити французьку, коли приїду туди.
– Згоден. Ти – один із найрозумніших юнаків міністерства, друже. Я дуже радий за тебе. Але це окупована територія, небезпечна.
– Так, звісно. Саме тому вони віддають перевагу неодруженому.
Маджит поклав руку на Тарікове плече.
– Вітаю, – сказав він. – Я впевнений, що все тобі вдасться. Сабіха буде рада, але й шкодуватиме також. Ти знаєш, як вона цінує вашу дружбу. Коли їдеш?
– Очевидно, я мушу їхати негайно. Я планував відвідати сім’ю в Малатьї у період свят, та цього не буде. Не знаю, коли я побачу їх знову. Зайве казати, що я мушу прийти і попрощатися із Сабіхою-ханим. Мабуть, вона захоче передати дещо зі мною своїй сестрі.
Маджит намагався приховати своє здивування тим, що Сабіха розповіла Таріку таємницю, яку приховувала від усіх в Анкарі.
– Ходімо. Поведу тебе у свій улюблений ресторан «Карпіч» на прощальний обід.
– Спасибі, Маджите, – сказав Тарік. Вираз здивування на його обличчі починав перетворюватися на стурбованість майбутнім, із вкрапленнями гордості.
У
Сподіваюся (
