Коли юнак ішов довгим коридором до виходу, він раптом усвідомив те, у чому раніше ніколи не хотів собі зізнаватися. Куди б він не поїхав, Тарік ніколи не забуде світлу шкіру Сабіхи та її сумні зелені очі. Вона завжди займатиме особливе місце у його серці.
Коли Тарік пішов, Сабіха рушила просто у свою кімнату й лягла на ліжко, заплющивши очі. Увійшов Маджит.
– Я хочу тобі дещо запропонувати, – сказав він.
– Ти про завтрашню четвірку на бридж?
– Ні, люба. Просто мої роздуми. Ти проводиш багато часу на самоті…
Сабіха розплющила очі й поглянула на чоловіка, який продовжував:
– Схоже, ми будемо надзвичайно зайняті у міністерстві наступні кілька днів. Я зовсім не матиму вільного часу, щоб провести його з тобою. Здається, у нас щодня нова криза. І я собі подумав…
– Про що ти подумав?
– Чому б нам не запросити сюди твоїх батьків? Зараз Стамбул евакуюють, то вони могли б пожити у нас деякий час. І вони переїхали б, і тобі не треба було би хвилюватися.
Сабіха сіла на ліжку.
– Це чудова ідея!
– Авжеж, і я так думаю, – сказав Маджит, продовжуючи з нотками докору в голосі, – оскільки у тебе більше не залишилось нікого, з ким ти могла б ділитися секретами.
– Що? Що ти хочеш цим сказати?
– Мене дуже зацікавило те, що тут жодна душа не знає про Сельву, проте Тарік, здається, знає про все.
– Маджите, він вислухав мене.
– А ти не пробувала розказувати ще комусь, хто б послухав, Сабіхо?
– До кого ж мені звернутися?
– Звідки мені знати? Бірсен, Неджла, Хюмейра? Ти бачиш їх принаймні раз на тиждень. У тебе немає інших друзів? Чому ти настільки одержима розмовами про Сельву? Чесно, я не розумію, чому ти продовжуєш мучити себе через неї.
– Ти ніколи не зрозумієш, – з докором відповіла Сабіха, трохи пишаючись собою. Зрештою, хіба в заувазі Маджита не було нотки ревнощів?
Зі Стамбула в Париж
Тарік поклав листа, якого написав матері, разом із кількома банкнотами в конверт і старанно заклеїв його. Його гнітило те, що він не зможе навідати сім’ю на свята, і думка про те, що невідомо, коли він побачить їх знову, дуже сильно його турбувала. Та найбільше юнака засмучувало те, що батько не дожив до цього підвищення. Він би дуже хотів навідати батькову могилу, помолитися і подякувати: «Дорогий батьку, ваші жертви були не марні. Спочивайте в мирі, напевне знаючи, що я веду гідне життя, як ви й хотіли». На щастя, його сусід по квартирі в Анкарі повернув гроші, які юнак заплатив за кімнату, і ці гроші він зміг послати матері. Тарік сподівався, що зможе заощаджувати у Парижі, щоб продовжувати підтримувати її.
Він не зміг поїхати до сім’ї, він навіть не мав часу постригтися перед від’їздом! Щойно його сповістили про призначення, Таріку вдалося вислизнути з міністерства, купити валізу і замовити квиток у Стамбул на нічний потяг.
