що падали їй на обличчя. Усе це постало лише в його уяві, та зелені очі були такі виразні… Можливо, її доньку назвали Хюля (тобто «ілюзія») через задумливі очі матері. Усе ще замріяний, він бачив ту саму струнку жінку, що наблизилась до нього і заговорила з ним французькою, поставивши запитання, а потім поглянула йому просто у вічі. Долоні Таріка почали пітніти; що ця прекрасна жінка подумає про нього, коли він відповідатиме зі своїм кумедним акцентом? Цей образ… Ця краса… Він спробував прочистити горло перед тим, як відповісти:
– Oui, je voudrais beaucoup… er… avoir… er…Так, я б дуже хотів… мати…
– Будь ласка, не нервуй, Таріку, – сказав образ. – Заспокойся, подумай про те, що ти хочеш сказати спершу.
– У мене жахливий акцент. Мені соромно.
– Дурниці, тобі не варто хвилюватися про акцент. Усі, хто говорить іноземною мовою, мають акцент. Французька – не твоя рідна мова. Маджит має акцент, і я також.
– Ні, ні. У тебе немає.
– Мабуть, це тому, що в дитинстві у нас була нянька-француженка, та будь певен, жоден іноземець не може говорити новою мовою без акценту. Нічого соромитись, Таріку. Повтори, що ти сказав, і я виправлю тебе, якщо ти помилишся.
У цьому мареві Тарік відчув сильне емоційне збудження. Юнак був безумно щасливий, і все ж його долоні змокріли, а серце тріпотіло, мов крило птаха. Він боявся не лише помилитися, а й, що важливіше, боявся, що закохується.
Тарік піднявся з ліжка і почав крокувати кімнатою. «Це не кохання, мабуть, це якась форма ідеалізації», – подумав він. Чи він просто бажав недосяжного? Для жителя Анатолії, зі сходу Туреччини, Сабіха була ідеальною жінкою – білявка, красуня, добре освічена, просто уособлення усіх чеснот. Вона знала кілька мов, уміла спілкуватися з різними людьми з різних верств населення. Він ніколи не зустрічав такої жінки раніше. А на довершення всього, вона була дружиною його боса, дружиною його друга. Хіба ж не Маджит написав про нього такий чудовий рапорт і відіграв важливу роль у його кар’єрі? Якщо він і одружиться колись, Тарік знав – у Сабісі було все те, що він хотів бачити у майбутній дружині. Точно! Це було не кохання, це було обожнювання!
Повернувшись до ліжка, Тарік хотів заснути, але цього разу йому не давало спати хвилювання щодо наступного дня. Він повертався у Стамбул вперше з днів свого студентства і з нетерпінням чекав миті, коли ступить у місто куполів та платанів. Він пригадував дні, коли проста прогулянка вулицею Пера в Бейоглу вважалася пригодою! А тепер він повертався до цього зачарованого міста як дип ломат. Попереду – напружені дні. Маджит порадив піти за покупками у пасаж «Карлман», повечеряти у «Режанс», російському ресторані, де йому слід замовити котлету по-київськи, залиту жовтою горілкою, під звуки оркестру балалайок. Ще однією з рекомендацій Маджита був візит у «Бар-сад», що в Тепебаші, або в «Парк-готель» на чарчину перед сном.
Тарік був не з тих, хто любить пити на самоті, та він подумав, що варто максимально використати тих кілька днів у Стамбулі. Вони будуть моделлю тих
