лежали купами перед готелем, як і перед іншими будівлями, які Тарік бачив під час цієї короткої поїздки.
– Погляньте на все це, – сказав водій, показуючи на мішки. – Це діє людям на нерви. Авжеж, ми воюємо, але просто гляньте на цей безлад. Майже неможливо проїхати вулицями.
– Краще завжди бути насторожі, – сказав Тарік. – Боже борони, трапиться раптова повітряна атака… Де людям знайти сховища?
– Це доля, сер, – сказав водій. – Хто знає, коли настане його час?
На слова водія морозець пробіг по спині Таріка. Це ж такий типовий фаталізм турків. Юнак подумав, що віддати себе в руки долі – риса людей зі Сходу, але ось цей стамбульський таксист думає так само. Він вийшов із таксі й, ще не заплативши, застиг, роздивляючись краєвид, що розкинувся перед ним. Контури мечетей із куполами на вежах, платани на пагорбах та мінарети, націлені в небо, – усе це справді вражало. Червоні бутони багря ника на пагорбі починали квітнути. Стамбул нагадував акварельний малюнок: яскраво-фіолетові, блакитні та зелені барви змішалися з мазками чорного індійського чорнила. Через три дні він покине це чудове місто й поїде в зону війни.
Тарік заплатив таксисту й забрав багаж. Не стримавшись, передражнив водія, пробурмотівши тихенько: «Це доля, сер. Хто знає, коли настане його час?» Піднявшись сходами готелю, зустрівся зі швейцаром, одягненим як придворний охоронець. Він опустив валізу, і швейцар, сповнений гідності, покликав коридорного.
Щойно коридорний поклав валізу на візок, пролунав страшний удар, і Тарік упав долілиць. Раптом почалася справжня судна година. Звідусіль чувся дзенькіт розбитих вікон і пронизливі людські крики про допомогу. Тарік підняв голову і побачив коридорного, що лежав поруч.
– Ти в порядку? – запитав він.
Хлопець повернув голову і подивився на нього сторопіло. Слиз на його верхній губі нагадував масні вуса.
– Де ми, в біса, є? Мертві чи живі?
– Ми не мертві, хлопче. Ми лежимо при вході в готель.
– Я не вірю, сер.
– Неподалік вибухнула бомба, – пояснив Тарік, силкуючись піднятися. Він сильно поранив коліна, і йому було важко випрямитися. Усе довкола було огорнуте хмарою диму та пилу. Інші люди довкола них, що також потрапили під вибух, вибиралися з-під сходів чи дверних проходів і випрямлялися. Короткий період тиші, який перервало зболене скавуління собаки, закінчився ґвалтом Судного Дня: діти почали плакати, чоловіки та жінки кликали на допомогу, поліція та охоронці дули в свистки, завивали автомобільні сирени… Тарік нарешті встав, у його волоссі застрягло скло, а одяг був брудний. Коридорний все ще лежав долілиць.
Тарік намагався його підняти:
– Ну ж бо, хлопче, спробуй устати.
Юнак сів, але його й досі помітно трусило. Коли Тарік зрозумів, що не зможе його підняти, то опустився навколішки перед ним і ляснув по обличчю. Хлопець почав плакати.
Тепер
