тому я був змушений сам знайти собі кімнату. От ключ, – сказав Тарік. – Я Тарік Аріджа з Анкари. Сподіваюся, міністерство закордонних справ зарезервувало мені кімнату.
Портьє здавався збентеженим. На якусь мить він втупився в Таріка і взяв ключ, не кажучи ані слова. Було очевидно, що він і досі шокований.
– Ви змогли дізнатися, що сталося? – запитав Тарік.
– Схоже, бомба вибухнула біля готелю «Пера Палас», що неподалік. Шестеро людей загинули і багато поранених, – відповів портьє.
– Загинули?
– Наскільки я знаю, британський посол у Софії прибув із візитом у Стамбул. Кажуть, він приїхав на зустріч з Іньоню. Цікаво, чи це якось пов’язано. Можливо, то була спроба вбити його.
– Ви маєте на увазі містера Рендела?
– О, ви знаєте його, так? – вражено перепитав портьє.
– Ні, не знаю, та чув про нього. Він загинув?
Чоловік постукав по дереву.
– Ті, що працювали за стійкою реєстрації, – загинули, та кажуть, посол вийшов у бар за кілька хвилин перед тим, тому він живий і здоровий.
Тарік вийшов на вулицю і пішов у напрямку готелю «Пера Палас». Полісмени намагалися розігнати натовп перед готелем, у той час як медсестри та лікарі, спотикаючись через вирвану бруківку та скручені трамвайні рейки, зносили поранених до машин швидкої допомоги, що чекали. Протискуючись крізь натовп, Тарік підійшов до групи молодих людей. Він припускав, що це журналісти, бо вони поспішно фотографували все навколо.
Тарік запитав одного з них, як це сталося.
– Схоже, бомбу помістили у валізу у вестибюлі готелю.
Кому призначалася ця бомба? Тарік замислився. Він подумав, що це, мабуть, для британських послів, Рендела та Хюссейна, посла в Туреччині.
Йому було надзвичайно шкода бідолах, що в ту мить опинилися біля стійки реєстрації, не кажучи вже про невинних подорожніх, що займалися своїми щоденними справами. Він згадав слова таксиста: «Хто знає, коли настане його час?»
Марсель, 1940-1941
Сельва налила собі чашку гарячої кави і, вдихаючи її аромат, розмірковувала над тим, наскільки цікаво те, що людська природа пристосовується до різноманітних ситуацій. Коли вони з Рафо вперше оселилися у Франції, вона ненавиділа цю гірку каву, яку подавали у велетенських чашках. На щастя, Сабіха, чи радше Маджит, змогли привезти їй багато пакетиків чаю, а на додачу шість витончених турецьких скляних чашок для чаю. У той час Маджит досить часто відвідував Францію. Пити з Рафо той турецький чай за сніданком було такою насолодою…
Після народження сина Сельва звикла до цієї гіркої кави. Вона пила її, щоб не заснути до останнього годування немовляти уночі. Те, що почалося як спосіб не задрімати, перетворилося на залежність. Рафо не розумів, як вона могла пити «цю отруту». Власне, була ціла низка речей, до яких Рафо не міг звикнути тут, у Франції.
– Заради Бога, нічого не критикуй перед іншими людьми, – сказала вона, коли він уперше висловив
