буде близько години, щоб поглинути кожне слово з листа і помріяти про батьківщину.
Її сестра писала про когось на ім’я Тарік. Вона нечітко пам’ятала це ім’я – так, правильно, Сабіха згадувала його колись раніше. Таріка послали у Францію, і він мав невдовзі прибути. Очевидно, вона передала ним трохи грошей і попередила його, що Сельва звернеться до нього, якщо у неї виникнуть неприємності.
Сельва замислилася: «Заради Бога, чи повинна я звертатися до нього через найменші проблеми? А якщо нам треба буде рятуватись? Про що вона говорить? Рятуватися, тікати – куди? Хіба ми вже не втекли? Хіба ми не врятувалися від гніву і пліток усіх наших друзів? Від наших сусідів, навіть від неприязних поглядів нашого м’ясника? Куди ж ми маємо бігти тепер? Чи ми ніколи не знайдемо спокою? Так, наче ті, хто не дозволив нам закінчити університет, надягнули нацистську форму і переслідують нас тут».
І все ж… Хюля добре справляється в школі. Мама, батько і Сабіха відвідували церемонію кінця семестру, хоча Маджит був знову надто зайнятий у міністерстві, щоб піти. Здається, зміна повітря справді покращила батькове здоров’я: він в Анкарі більш спокійний.
«Спокійний! – подумала Сельва. – Звісно. Ніхто його в Анкарі не знає. Ніхто не показує на нього як на “чоловіка, чия дочка втекла з євреєм”».
Мамі теж пішло на користь сухе повітря Анкари – вона більше не має нападів астми. Оскільки батько став спокійніший, він теж їй допомагає. Бідолашна жінка носить фотографію маленького Фазіля із собою, куди б не йшла.
«Добре, – вирішила Сельва, – принаймні батько не противиться тому, що я назвала свого сина на його честь. Хтозна? Можливо, одного дня…»
Раптом із вулиці почувся сильний шум. Сельва підскочила до вікна поглянути, що відбувається, з шумом розбивши свою кавову чашку об підлогу. Малий Фазіль прокинувся і почав плакати. Двоє людей бігли за чоловіком, перекидаючи все на своєму шляху. Жінка верещала на весь голос. Сельва витерла розлиту каву і заховала листа перед тим, як піти й перевірити, як там Фазіль.
– Не плач, мій маленький, – сказала вона. – Я знаю, твій татко не любить, щоб ми виходили, але нам обом потрібно трохи свіжого повітря.
Сельва рідко покидала квартиру. Рафо намагався захистити її від усіх жахливих речей, які відбувалися на вулицях, і постійно придумував різні приводи, щоб утримати її вдома. Навіть приходив додому на обід, щоб дружина не ходила до нього. Він був непохитний у тому, що їй слід бути у безпеці, пристосуватися до нового життя у Франції й бавити немовля. Вулиці Марселя ставали все тривожнішими та гнітючішими.
Нелегко їм було розлучитися з безтурботним комфортним життям, яке вони вели у своїх сім’ях у Стамбулі. Але вони обоє зробили вибір, змінивши своє життя, щоб бути разом. І старанно намагалися пристосува тися. Це було майже те саме, що змінити ідентичність.
Сельва більше не була зіпсутою маленькою дівчинкою Фазіля Решата-паші, яка взимку жила в особняку,
