подавали до чаю? Чи випічка була з Лівану, чи домашня? У них був чай чи безалкогольні напої? Хто подавав чай?
Пізніше Рафо запрошували у величний особняк знову, а потім і в інші місця. Він почав переслідувати Сельву, наче тінь. Сельва, дівчина з білявими кісками на маківці; спокійна дівчина з великими карими очима, яка завжди мала трохи розгублений вигляд, але лице якої сяяло, коли вона сміялася, дівчина, яка не тільки мала багато чого сказати сама, але вміла також уважно слухати.
Стосунки Сельви із Сабіхою змінилися того літа, коли її сестра заручилася. Вони покидали літню віллу на одному з Принцевих островів у Мармуровому морі й сідали на пором у європейську частину Стамбула. Там ішли в кафе в районі Пера, щоб зустрітися з Маджитом. Рафо приєднувався до них трішки пізніше. Рафо і Сельва покидали заручену пару й блукали провулками. Одного разу вони навіть застрибнули у трамвай і перетнули Галатський міст через затоку Золотий Ріг, поїхавши в Ейюп, щоб відвідати мечеть Ейюп Султан. Приїхавши туди, вони блукали кладовищем, читаючи цікаві вірші на надгробках. Іншого разу вони гуляли вздовж Золотого Рогу аж до пірса Фешане. Їм дуже сподобалося досліджувати грецький район на Фенері. Рафо також водив Сельву в Татавлу, де знаходяться усі грецькі таверни. У неї було відчуття, наче вона відкривала захопливий новий світ, з усіма його кольорами і культурами, який існував поза її власним вузьким світом. Вона прагнула дізнатися більше.
Одного вересневого полудня, залишивши Сабіху і Маджита в кафе «Маркіз», Рафо нарешті привів Сельву у свій дім. Його батьки виїхали в літній будинок у Тараб’ї, біля Босфору. Меблі у вітальні були накриті простирадлами від пилу; килими акуратно згорнуті біля стін; кришталеві люстри замотані у газети. Було досить темно. Сельва сіла скраю накритого дивана поряд із Рафо. Він ніжно повернув до себе Сельвине обличчя й поцілував її.
– Хочеш зі мною кохатися? – запитала Сельва, надзвичайно його здивувавши. – Рафо, я запитала тебе.
– Ні, я не знаю, про що ти. Так. Ні. Тобто що це за запитання?
– Я думаю, воно було зрозумілим. Так чи ні?
– Ти знаєш, що так, але мені не слід. Звісно… Тобто я не мав цього на думці, коли тебе поцілував.
– Я не запитувала про твої наміри. Я запитала, чи ти хочеш.
– Сельво, люба, ти знаєш, що я не зробив би нічого, щоб скривдити тебе.
– Ти не відповідаєш на моє запитання.
Рафо уважно на неї дивився, намагаючись втямити, що вона має на увазі. Сельва, широко розплющивши очі, чекала на відповідь.
– Так, я дуже хочу кохатися з тобою, дуже-дуже.
– Чому?
– Бо я тебе кохаю, звісно ж.
– Ти справді кохаєш мене?
– Хіба ти цього не знаєш?
– Ти мені ніколи цього не говорив.
– Мабуть, тому, що я ніколи не насмілювався.
– Чому це?
– Я не хотів тебе сердити.
