заяву від твого імені.
– Я вже казав Сельві їхати, повертатися до Стамбула, але вона не послухає. Вона ніколи не відмовиться від свого слова, тому турецький паспорт не розв’яже нашу проблему.
– Безумовно розв’яже, Рафо. Кажу тобі.
– Як?
– Ну, я й справді не знаю. Можливо, турки мають якісь домовленості з німцями. Може, вони їхні союзники. Звідки, в біса, мені знати? Я аптекар, а не дипломат.
– Дурниці, – сказав Рафо. – Турки ніколи не стали би на бік німців.
– Чому ні? Хіба вони не зробили це у Першій світовій війні?
Рафо хотів сказати: «Так, звісно, але яка це була помилка», – та промовчав. Він потягнувся, щоб полегшити біль у спині, і спробував змінити тему:
– Ходімо звідси, я вже кілька годин стирчу в цьому тісно му закапелку.
– Лише двадцять три хвилини, – відповів Бенуа.
– Двадцять три хвилини відчуваються як двадцять три години.
Вони спустилися зі складу в аптеку, Рафо все ще тер спину. До приміщення зайшов старий чоловік.
– Ласкаво просимо, – сказав Рафо.
Чоловік не промовив жодного слова.
– Що я можу для вас зробити, месьє?
– Насправді я не знаю. Власне, я нічого не хочу. Мені, будь ласка, аспірин. Так, тільки аспірин.
– Месьє, ви тремтите. З вами все гаразд? Може, ви хотіли б присісти?
Бенуа запропонував чоловікові стілець із-за прилавку.
– Присядьте ось тут, відпочиньте, – сказав він.
Старий присів, спершись руками на коліна, і обхопив голову. Помітно було, як він тремтить.
– Епілепсія? – прошепотів Рафо до Бенуа.
– Ні, він плаче.
Двоє друзів подивилися один на одного.
– Хочете води?
– Може, заспокійливого?
Старий похитав головою і ще деякий час плакав перед тим, як випрямитися.
– Я хочу повернути назад свою гідність, джентльмени, – сказав він. – Більше нічого, ні води, ні ліків.
– Ці дні важкі для кожного, – сказав Бенуа. – Життя непросте для кожного з нас.
– Знаєте того стариганя Петена, змовника, зрадника? Колись я ним захоплювався. Я думав, він герой. Навіть мав його фотографію у рамці на столі. Якби я міг знати тоді те, що знаю зараз…
– Маршал Петен вірить, що він захищає Францію. Якби він не співпрацював, армія вторгнення вже дійшла би сюди, до нас, – тихо сказав Бенуа. – То було б краще?
– Мій любий хлопчику, дволикий Петен не спроможний зупинити їх від наступу на південь. Не обманюй себе. Вони досить скоро тут будуть. На світанку того дня ми будемо приречені. Коли прийде той день, ми втратимо все. Прийшов цей уряд Віші, й так чи інакше, ми все втратили, включно з гідністю.
Бенуа тривожно роззирнувся довкола.
– Ви пригнічені, месьє. Не говоріть так. Хтось може вас почути.
– Щойно вони зупинили чоловіка,
