він повернувся, Рафо був похмурий.
– Ми могли б і не переховувати того клятого інформатора, – сказав він.
– Заради Бога, Рафо, зроби мені послугу і перестань так говорити. Тепер навіть стіни мають вуха. Ти можеш накликати на нас обох біду, якщо так продовжуватимеш. Той старий не мав що втрачати. Хіба ти не бачив? Він не був би таким відвертим, якби був на п’ятнадцять років молодшим.
– Він казав правду, Бено? Чи могла поліція впасти так низько?
– Чесно, я не знаю. Я так не думаю. Можливо, він перебільшував.
– Я все-таки, мабуть, піду в турецьке консульство. Якщо у мене будуть проблеми і мене залякуватимуть, то таке само задоволення я можу мати і на батьківщині.
– Перестань, Рафо, тебе там не будуть залякувати. Багато німецьких євреїв утекли в Туреччину. У мене є кузен по маминій лінії – Леон Арнт – і дуже близький друг сім’ї, Ауербах. Обоє зуміли втекти і тепер викладають хімію в університеті Стамбула. Зроби це, Рафо. Вставай і йди, поки ще не занадто пізно. Забудь про свою гордість, ти маєш обов’язок перед дружиною і дитиною.
– Справа не просто в гордості. Якби це було так, я б не їхав аж сюди. Ти знаєш, що б мене очікувало? Для початку, мій син – він буде євреєм чи мусульманином? Що б ми не обрали, це викличе обурення. Наші сім’ї та друзі не захочуть нас знати. Не так уже й погано почуватися самотнім у країні, де ти нікого не знаєш. Можеш уявити, що тебе ігнорують у місці, де ти маєш багато друзів і сім’ю? Мій тесть навіть не хоче знати своєї дочки. А щодо моєї сім’ї… Ти можеш уявити, вони більше не залишають мені місця на Песах. Чому, на твою думку, ми аж сюди приїхали?
– Так, я розумію, – сказав Бено. – Це важко, дуже важко, але, як я говорив раніше, тепер нікому не легко. Здається, ми всі живемо у якомусь пеклі.
Рафо не відповів. Він стояв у дверях, дивлячись, як згорблений старий чоловік, спотикаючись і все ще помітно тремтячи, йде вулицею.
Анкара, 1941
Повертаючись додому з міністерства, Маджит радів, що є про що поговорити зі свекром за чаркою раки. Вони зі старим уже деякий час жили під одним дахом, і Маджит полюбив Фазіля Решата-пашу. Спершу він трохи насторожено ставився до старого османського джентльмена, що й досі одягався по-старосвітськи, та паша дуже добре адаптувався до нової республіки. Навмисно чи ні, він поступово ставав не таким суворим перед Маджитом і почав проявляти свої слабкі місця. Попри всі свої передові ідеї, паша не міг змиритися з розвалом імперії та фактом, що султан був змушений тікати. На його думку, визвольну війну треба було вести під султанським стягом. Якщо були необхідні зміни, можливо, краще було змінити султана, а не режим. Люди, які жили на теренах Османської імперії, були не такі освічені, як європейці, вони не вміли керувати собою. Ними мав керувати лідер, як, наприклад, султан чи падишах, що мав також і релігійну владу. Щоразу, коли старий говорив, він навмисне уникав згадувати республіку, використовуючи натомість такі слова, як «османи», «османська земля» чи «османське керівництво».
Як і більшість
