всюди, наче дим. Від них було неможливо втекти.
Рафо почав працювати у Марселі разом зі своїм другом, аптекарем. Мати Сельви продала на аукціоні діамантову обручку і спромоглася відіслати гроші своїй молодшій доньці, не поставивши до відома чоловіка. Рафо вклав гроші у партнерство з другом-аптекарем. Він жив із Сельвою в мансардному приміщенні навпроти аптеки. Сельва давала уроки англійської мови та фортепіано трьом дівчатам, що жили по сусідству. У них з’явилося кілька друзів, та найкращою подругою Сельви й досі була сестра. Вона писала Сабісі щодня, детально описуючи їхнє життя. Її вагітність проходила добре. Жодних ранішніх недомагань. Фінансових проблем не було, та вони ледве зводили кінці з кінцями. Їхнім єдиним предметом розкоші був телефон, який вони встановили, щоб сестри могли підтримувати зв’язок. Попри все це, Рафо та Сельва чудово розуміли, що довкола них змикається кільце. Сельва навіть чула жахливі розповіді про чоловіків, яких поліція зупиняла і, щоб перевірити, чи вони обрізані, просила спустити штани. На щастя, Рафо не піддавали такому приниженню. Усі їхні друзі гадали, що вони турки, оскільки вони завжди розмовляли одне з одним турецькою. А в березні Сельва навіть постила під час рамадану і старалася робити це так, аби всі знали, що вона постує. Та, попри всі їхні зусилля, вона боялася, що рано чи пізно правда випливе.
Маджит знав, що його дружина весь час хвилюється за свою сестру, але тут він нічого не міг удіяти. Останнім часом особисті драми були краплею в океані порівняно з тими, з якими зіткнулася нація. Докуривши другу сигарету, рушив до дверей. Він увесь аж трусився, коли піді йшов до спальні. Чоловік зупинився перед дверима і почув важке дихання дружини; Сабіха уже заснула. Прокрався у спальню і роздягнувся, намагаючись не турбувати її. Тоді ліг у теп лу постіль, але заснути не міг. Він крутився й вертівся, поки не почув телефонний дзвінок.
«Боже! – подумав. – Вони, напевне, забули скасувати замовлення».
Він швидко вислизнув із ліжка і, навіть не зупиняючись, щоб узути хатні капці, помчав у коридор, взяв слухавку і майже беззвучно відповів:
– Алло.
– Пробачте, сер. Я знав, що, мабуть, розбуджу вас, але…
– Алло… Алло… Хто це?
– Це я… Тарік. Тарік Аріджа.
– А, Тарік, – Маджит глибоко вдихнув. – Що трапилося?
– Даруйте, що дзвоню в таку пізню годину. Сподіваюся, я не розбудив решту сім’ї.
– Кажіть уже, у чому справа!
– Боюся, новини погані. Я черговий в офісі, і… е-е… півгодини тому німці атакували Родос.
Маджит опустився в крісло.
– Це неможливо, – пробурмотів він.
– Мені шкода. Генеральний секретар, міністр і начальник штабу зустрічаються хвилин через двадцять. Президента проінформовано.
– Розумію, – сказав Маджит. – Я вже їду. Дякую.
Він знову прокрався до спальні. Сабіха й досі міцно спала. Він увійшов до кімнати, вбрався у той самий одяг, який лише недавно зняв.
Коли Сабіха почула, як чоловік зачинив
