.
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу - страница 9
– Знаєш, гадаю, саме час тобі постригти волосся. Скоро ти долівку ним підмітатимеш.
– Батько не дозволяє мені обрізати його.
– Брешеш. Ти просто не хочеш, от і все.
– Може, й так…
– Сельво, це так по-старосвітському… Воно тобі майже до кісточок! Його важко й помити, і висушити. Уже стільки років ти носиш той величезний вузол на маківці. Два заплетені пасма волосся, зв’язані зверху в гульку. Заради Бога, ти ще від цього не втомилася?
– Ні.
– Що ж, я не проти, та якщо збираєшся ходити зі мною в гості на чай, мусиш вигадати щось інше зі своїм волоссям. Ти не ходитимеш поруч зі мною, мов королева Вікторія. Сподіваюся, ти це розумієш.
– Так, Сабіхо.
Відповідь сестри її не здивувала. Дівчина належала до людей, які ніколи нікому не суперечили, але завжди якось знаходили власний шлях. З нею було неможливо сперечатися, тому Сабіха змінила тему. Приміряючи намиста перед дзеркалом, вона запитала сестру:
– Як гадаєш, яке вибрати?
– Оте! – запропонувала Сельва.
– Ні, я вважаю, оце краще пасуватиме. Будь ласка, допоможи з пряжкою.
Вона підняла волосся й опустилася на коліна перед сестрою, щоб та застебнула намисто.
Сельві сподобався вибір сестри.
– Ти мала рацію, воно прекрасне. Ти будеш найвродливішою дівчиною на вечірці.
Сабіха глянула у дзеркало; три низки перлів чудово доповнювали її світло-зелене шовкове плаття. «Дуже елегантно», – подумала вона. Дівчина торкнулася свого волосся і заправила пасма з боків за вуха. Вигляд у неї був таки чудовий. Вона всміхнулася своєму відображенню у дзеркалі.
Саме тоді її мати відчинила двері в спальню:
– Твої подруги вже тут, люба. Поспіши, та, заради Бога, не затримуйся допізна. Ти повинна повернутися раніше, ніж батько, інакше матимеш неприємності!
Сабіха послала сестрі повітряний поцілунок і слідом за матір’ю вийшла з кімнати. За кілька хвилин вона поспішно повернулася, обійняла Сельву і сказала: «Обіцяю, наступного разу я візьму тебе із собою», – і знову швидко вибігла.
Сельва послухала, як їхні кроки віддалялися коридором, піднялася з ліжка, заплела волосся й рушила до дзеркала, заколюючи зачіску шпильками.
– Я ніколи не пробачу тобі, Господи, ні, ні, ніколи. Я ніколи не пробачу тобі, лорде Сеймуре. Я довіряла тобі усім серцем. А тепер можеш іти, – сказала вона, вказуючи на двері. Почувши голос доньки, мати повернулася до спальні й запитала:
– Дитинко моя, що це ти робиш?
– О мамо! Я не чула, як ви увійшли, – сказала вона, розсміявшись. – Розучую п’єсу, яку ми ставитимемо наприкінці семестру. Я граю Єлизавету Першу…
– А хто король?
– Мамо, в ній немає короля. Коли помер Генріх Восьмий, там така катавасія зчинилася… П’єса про суперництво між двома жінками, які боролися за англійський трон. Муалла грає Марію Стюарт,