ряд. І в цьому хронологічному ряду не знаходить місця для варязького князя Рюрика. А це показово! Першим руським князем він називає Олега[104]. Цей фрагмент «Повісті минулих літ», що важливий не стільки в сенсі історичному, скільки в ідеологічному, вказує на те, що літописець, який писав свій гранд-наратив у ХІІ ст., не сприймав Рюрика як засновника Руської держави. Це не означає, що в історичній пам’яті Рюрик не існував. Про таку пам’ять свідчить як Рюрикова легенда, наведена в літописі, так і те, що окремі князі «Володимирового племені» мали ім’я Рюрик. А якщо так, то це ім’я сприймалося як князівське, переходячи з покоління в покоління у представників руської аристократії.
Повідомлення «Повісті минулих літ» від 852 року суперечить Рюриківській легенді, про яку вже йшлося. Якщо в першому разі чітко сказано, що саме 852 року земля почала іменуватися Руською, то в Рюриківській легенді, яка зафіксована літописцем під 862 роком, маємо твердження, ніби якась частина варягів називалася Руссю і саме цю частину закликали княжити у Старій Ладозі (Алдейгьюборзі).
Звичайно, немає підстав заперечувати, що т. зв. варяги відіграли певну роль в економічних і суспільно-політичних процесах Давньої Русі. Особливо це стосується півночі, де вони намагалися контролювати торгові шляхи з Балтійського моря по Дніпру й по Волзі.
Літописні варяги – це не обов’язково скандинави (шведи, норвежці, датчани). З цього приводу варто звернутися до міркувань Омеляна Пріцака. Він вважав, що вікінги й варяги, які мало чим різнилися між собою, були професійними воїнами, які забезпечували охорону морської та річкової торгівлі. «Марно намагатися визначити національність вікінгів і варягів, – писав цей дослідник. – Вони її не мали. Це були просто професіонали, готові стати на службу до будь-кого, кому потребувалося їхнє вміння і хто міг платити за роботу»[105].
Звичайно, такий погляд можна сприймати як крайність. Все ж таки вікінги й варяги були вихідцями з певних етнічних середовищ (переважно північногерманських), які продовжували зберігати свою ідентичність хоча б частково. Однак не можна заперечувати й того, що серед них було й чимало представників західнослов’янських етносів, що осіли на південному узбережжі Балтійського моря.
Розповідаючи про закликання варягів, літописець лише пунктирно описує діяльність Рюрика: він починає княжити в Старій Ладозі (Алдейгьюборзі) й посилає своїх братів у інші важливі стратегічні пункти своєї землі. Щодо якихось ідеологічних заходів Рюрика, то тут повне мовчання. Це й зрозуміло. Адже твір писав християнин. І в нього не було жодного бажання говорити про язичницьку діяльність князя.
Чи можна вести мову про існування держави Рюрика в Північній Русі в ІХ ст.? Принаймні «Повість минулих літ» на це не вказує. Про діяння Рюрика нічого не розповідається, окрім того, що він осів у Старій Ладозі, а його брати в інших факторіях, Білому озері та Ізборську. Напевно, Рюрик стояв на чолі військово-торгової корпорації, яка, з одного боку, займалася торгівлею між країнами Сходу й Балтикою, а, з іншого
Там само.
