обстановка здалася Бакові знайомою. Він ніби згадав усе це: засніжений ліс, землю, місячне світло та хвилювання від бою. Над білизнóю і тишею навис моторошний спокій. Не дув навіть найслабший вітерець – нічого не рухалося, не тремтів жоден листочок, було видно, як пара від видихів собак повільно піднімається і зависає у морозному повітрі. Усі швидко розправились із зайцем-снігоступом, ці собаки були погано прирученими вовками; і тепер вичікувально зібралися колом. Вони теж мовчали, лише блискали очима, а від їхнього дихання повільно піднімалася пара. Для Бака в такій сцені зі старих часів не було нічого нового або незнайомого. Здавалося, це звичне відбувалося з ним завжди.
Шпіц був досвідченим бійцем. Від Шпіцберґена в усій Арктиці, Канаді й тундрі він зберігав самовладання з усіма видами собак та здобував над ними владу. Його лють була запеклою, але сліпою – ніколи. Охоплений бажанням розірвати та знищити, Шпіц ніколи не забував, що і ворогом рухає те саме бажання. Він ніколи не кидався на противника, не будучи готовим зустріти його натиск; ніколи не атакував, не забезпечивши оборону.
Бак марно намагався вчепитися зубами у шию цього великого білого пса. Де б не цілили його ікла у м’яку плоть, їх зустрічали ікла Шпіца. Ікло стикалося з іклом, губи були порізані та кровили, але Бак не міг прорвати захист противника. Тоді він запалився й закрутив Шпіца у вирі перегонів. Знову і знову пробував уп’ястися в його білосніжну горлянку, де життя вирувало біля самої поверхні, але щоразу Шпіц ранив його і втікав. Тоді Бак став удавати, ніби кидається до горлянки, а потім, відводячи голову вбік, штовхати Шпіца плечем, наче тараном, щоб повалити. Але натомість Бакове плече щоразу виявлялося порізаним, тим часом Шпіц легко відстрибував убік.
Шпіц залишався неушкодженим, а Бак стікав кров’ю і важко дихав. Боротьба ставала дедалі відчайдушнішою. І увесь цей час мовчазне та вовче коло собак чекало, готуючись прикінчити того, хто впаде. Бак задихався більше й більше, і Шпіц почав бігати, змушуючи того спотикатися та шукати опори. Одного разу Бак перекинувся і все коло із шістдесяти собак підскочило; але він відновив сили, майже у повітрі, й коло знову присіло, щоб чекати.
Одначе Бак володів якістю, що підсилювала його, – уявою. Він боровся, керуючись інстинктом, але міг задіяти й розум. Тож побіг, ніби намагаючись вдатися до старого трюку з плечем, але останньої миті пригнувся аж до снігу. Його зуби вп’ялися у передню ліву лапу Шпіца. Почувся хрускіт кісток, і білий собака стояв перед ним уже на трьох лапах. Тричі Бак знову спробував збити його, а потім повторив трюк і зламав праву передню лапу. Попри біль та безпомічність, Шпіц із усіх сил намагався втриматися. Він уздрів мовчазне коло, блиск очей, висолоплені язики та сріблясту пару, що піднімалася над собаками; він уже бачив у минулому, як такі кола змикалися над переможеними суперниками. Та цього разу переможеним виявився він.
Надії на порятунок не було. Бак не мав жалю. Милосердя він приберіг для лагідніших
