ніхто не шукав ковдру, не оглянувши лапи своїх чотирилапих. Та сили собак усе одно танули. Від початку зими вони проїхали тисячу вісімсот миль, тягнучи сани на виснажливу відстань; а тисяча вісімсот миль дадуться взнаки і найсильнішому. Бак витримав це, підштовхуючи своїх товаришів до роботи і зберігаючи дисципліну, хоча теж дуже змучився. Біллі щоночі плакав та скиглив уві сні. Джо був похмурішим, аніж завжди, а Сол-лекс не підпускав до себе з ніякого боку – хоч сліпого, хоч зрячого.
Але найбільше страждав Дейв. Щось із ним було не так. Він ставав похмурішим та дратівливішим, а одного разу, коли розбили табір, зробив собі кубло там, де його нагодував погонич. Вилізши із запряжки, Дейв не піднімався на ноги, аж доки вранці не наставав час запрягання. Іноді, вже у посторонках, смикаючись од раптової зупинки саней або від напруги при старті, Дейв кричав од болю. Погонич оглядав його, але не міг нічого знайти. Цей випадок зацікавив усіх інших візників. Вони обговорювали його за їжею і курячи останні люльки перед сном, а одного вечора провели нараду. Пса витягнули з кубла до вогнища й там тиснули та штрикали багато разів, аж доки він не починав кричати. Щось усередині нього було не так, але вони не виявили ні зламаних кісток, ані причини хвороби.
Коли дісталися Кассіарської мілини{16}, собака так заслаб, що падав у запряжці. Шотландець-метис оголосив зупинку і витягнув Дейва із запряжки, поставивши на його місце наступного собаку, Сол-лекса. Таким чином хотів дати відпочинок Дейву, дозволивши йому вільно бігти за санями. Але, незважаючи на хворобу, Дейв опирався, бурчав і гарчав, поки розв’язували посторонки, а коли побачив Сол-лекса на місці, яке займав так довго, гірко завив. Будучи смертельно хворим, він усе одно відчував запал подорожі й не міг стерпіти те, що його роботу виконуватиме інший собака.
Коли сани рушили, то, спотикаючись у м’якому снігу на узбіччі, Дейв почав нападати на Сол-лекса, намагаючись скинути його в сніг і стрибнути у запряжку між ним та санями, й увесь цей час скавучав, гавкав та вив від горя і болю. Метис спробував відігнати його батогом, але пес не звертав уваги на болючі удари, а чоловікові було шкода бити сильніше. Дейв відмовлявся тихо бігти за санями, де був легкий шлях, а продовжував борсатися у снігу на узбіччі, де бігти важче, аж доки зовсім не виснажився. Відтак упав і лежав на місці, зажу рено виючи, поки довга валка саней мчала мимо.
Зібравши рештки сил, він зумів іти, доки валка не зробила ще одну зупинку, на якій пес, спотикаючись, підійшов до власної запряжки і став поруч із Сол-лексом. Його погонич ненадовго затримався, щоб прикурити в чоловіка позаду. Потім повернувся і дав собакам команду рухатися. Вони вийшли на дорогу, демонструючи надто легкі зусилля і трохи повертаючи голови, та здивовано зупинилися. Погонич теж здивувався; нарти не рухалися. Він покликав товаришів, щоб ті побачили це видовище. Дейв перегриз обидві посторонки Сол-лекса і став просто попереду нарт на своєму місці.
Поглядом
