падала по інший бік дірки, зробленої його тілом. Але різко похолодало, термометр показував п’ятдесят градусів нижче нуля, і щоразу після таких проломів Перро змушений був розпалювати вогонь та сушити одяг, щоб не замерзнути до смерті.
Ніщо його не лякало. Саме тому, що він нічого не боявся, Перро й настановили урядовим кур’єром. Він випробував усі можливі ризики, рішуче висовуючи зморщене личко на мороз і продовжуючи боротися від тьмяного світанку до темряви. Обходив грізні береги по краю криги, що згиналась і тріщала під ногами і на якій вони не наважувалися зупинитись. Одного разу Дейв і Бак прорвалися, тягнучи за собою нарти, наполовину замерзли і ледь не втопилися, поки їх витягли. Щоб урятувати псів, треба було розпалити звичайне багаття. Собаки вкрилися твердим шаром криги, і двоє чоловіків змусили їх бігати навколо вогню, щоб ті відтанули – так близько, що тварин обпалило полум’я.
Іншого разу пройшов Шпіц, тягнучи за собою всю команду до Бака, який максимально напружився, тягнучи назад, пазурі його передніх лап стояли на слизькому обриві, а лід усюди тремтів і тріщав. Але за ним був Дейв, що так само напружився, тягнучи назад, а за санями – Франсуа, який штовхав, надриваючи жили.
Край криги попереду й позаду знову відірвався, і залишився тільки один шлях: угору на скелю. Перро дивом удалося туди вилізти, поки Франсуа внизу молився, щоб це диво сталося; усі ремені та мотузки до останньої частини збруї зв’язали у довгу мотузку й собак по черзі підняли на вершину. Франсуа піднявся останнім, після нарт і вантажу. Потім почався пошук місця для спуску, який зрештою було здійснено за допомогою мотузки, і ніч вони знову зустріли на річці, залишивши позаду чверть милі.
Коли дісталися Гуталінгви{10} та хорошого льоду, Бак виснажився. Решта собак були у подібному стані, але Перро штовхав їх уперед з ранку до ночі, щоб надолужити згаяний час. Першого дня вони проїхали тридцять п’ять миль до Біг-Салмона; наступного дня – ще тридцять п’ять до Літтл-Салмона; третього дня – сорок миль, що привело їх до Файв-Фінгерс{11}.
Ступні Бака не були настільки щільними і твердими, як у хаскі. Упродовж багатьох поколінь, що народилися відтоді, як його останнього дикого предка приручив мешканець печери або річкового берега, вони розм’якшилися. Увесь день він кульгав від болю і коли одного разу розбили табір, упав, наче мертвий. Хоч яким був голодним, а не зміг підійти за порцією риби, котру Франсуа довелося принести йому. Щодоби після вечері погонич пів години розтирав Бакові ступні й пожертвував верхню частину своїх мокасин, щоб зробити чотири мокасини для собаки. Це було велике полегшення, й одного ранку Бак викликав усмішку навіть на зморшкуватому обличчі Перро, коли Франсуа забув про мокасини і пес ліг на спину, зворушливо дриґаючи чотирма лапами та відмовляючись іти без взуття. Згодом його лапи звикли до дороги і зношені мокасини викинули.
Одного ранку в Пеллі, коли їх запрягали, Доллі, яка ніколи себе не проявляла,
