яка чекає на свого зяблика, і коли той з’являється, вона відлітає вбік, вдаючи, ніби злякалася. І він співав далі про дівчину з карими очима і про юнака, який завітав до цього краю й проспівав пісню, за що отримав у винагороду кусень хліба, але тепер хліб йому вже не потрібний, він бажає отримати від юної дівчини поцілунок, і хоче дивитися у її карі очі й співати про це так довго, доки вона не розсміється та не притулить свої вуста до його вуст.
І тут Брігітта перегнулася до мене, і, зімкнувши свої вуста з моїми, заплющила очі, а коли їх відкрила знову, то побачив у наближених брунатно-золотистих зірочках своє зображення й кілька білих польових квітів.
– Світ чудовий, – промовив я. – Батько мав рацію. Нумо я допоможу тобі нести кошика, щоб ти вчасно прийшла до женців.
Я взяв її кошик, і ми попростували далі. Ми йшли разом, тримаючи один крок, і її радість звучала в унісон з моєю, і вітер щось нам тихо нашіптував, віючи прохолодою від схилу гори; ще жодного разу прогулянка не приносила мені такого задоволення. Якийсь час я хоробро затягав пісню за піснею, але згодом змушений був замовкнути – довкола було стільки всього, про що розповідали, зливаючись воєдино, негучні голоси долини й гір, трави та листя, річка і кущі, і все суще!
І я мимоволі подумав, що якби зміг зрозуміти й проспівати ці тисячі пісень світу – про трави і квіти, про людей і хмари, і про все інше, про листяні й вічнозелені ліси, і про всіх звірів, і на додачу всі пісні далеких морів і гір, пісні зірок і місяця – якби все це знайшло в мені відлуння і я зміг би все це проспівати, то я був би Господом Богом, а кожна нова пісня повинна була б злітати зіркою до небес.
Однак доки я йшов і міркував про все це, мене охопило тихе замилування, адже раніше такого ще жодного разу не спадало мені на думку. Брігітта несподівано зупинилася і схопилася за ручку кошика.
– Тепер мені потрібно зійти вгору, – промовила вона. – Там, на полі, наші люди. А ти куди підеш? Підеш зі мною?
– Ні, піти з тобою я не зможу. Мені велено йти у світ. Дуже тобі дякую, Брігітто, за хліб і за поцілунок. Я пам’ятатиму тебе.
Вона взяла кошик із моїх рук, і її карі очі ще раз нахилися брунатною тінню до мене, і її вуста притулилися до моїх. Її поцілунок був таким ніжним і солодким, що я від повноти щастя мало не зомлів. Я вигукнув похапливо: «Прощавай!». І хутко попростував дорогою, що вела вниз.
Дівчина неспішно сходила на гору, а потім зупинилася під низькими кронами буків на краю лісу й подивилася вниз услід мені. І коли я помахав їй капелюхом, вона кивнула ще раз і тихо зникла у тіні буків, немов якесь видіння.
А я спокійно продовжував свій шлях, заглибившись у свої думки, аж доки дорога круто не повернула.
Я опинився перед млином, біля нього на воді гойдався кораблик, на якому сидів самотній чоловік. Здавалося, що він чекає тільки на мене, тому що, коли я зняв капелюха, привітався й перебрався до нього, кораблик тут же поплив рікою вниз. Я сидів посередині кораблика, а він – позаду, біля стерна[30], і коли я запитав, куди ж ми пливемо, він уважно глянув на мене своїми сірими очима.
– Куди забажаєш,
Я сидів посередині кораблика, а він – позаду, біля стерна – образ човна, кораблика, судна, на якому герой пливе у світ підсвідомого, як і образ стерничого, кормчого, що втілює самість героя, безумовно навіяно знайомством із «глибинною психологією» К. Г. Юнга.
