може, русалки, але матері нічого про це не знали й тільки відповідали: «Ні, ні, це, напевне, музична шкатулка».
Цей чоловічок, якого сусіди називали паном Бінсвангером[33], у дивний спосіб приятелював із фрау Елізабет. Вони ніколи не розмовляли одне з одним, але, проходячи повз вікна будинку своєї сусідки, старенький пан Бінсвангер щоразу люб’язно вітався з нею, а вона вдячно кивала йому у відповідь і була дуже приязно налаштована до нього. Вони обоє розмірковували так: якщо мені стане зовсім сутужно, то я, звісно, звернуся за порадою до сусіднього будинку. І коли починало сутеніти, і фрау Елізабет, сидячи біля вікна, сумувала за загиблим коханим та думала про свою дитятку й віддавалася мріям, пан Бінсвангер тихенько відчиняв стулку вікна, і з його темної кімнати линули тихі сріблисті звуки заспокійливої музики, наче місячне сяйво з розірваної хмари. А біля заднього вікна росло кілька старих гераней, які він, хоча й забував поливати, стояли завжди зеленими, на них було багато цвіту, і вони ніколи не в’янули, тому що фрау Елізабет щоранку поливала їх і доглядала за ними.
Стало повертати на осінь, й одного непогожого вітряного дощовитого вечора на вулиці Мостакер не було жодної душі, і ось бідолашна жінка відчула, що настав її час, їй стало лячно від того, що вона самотня. Проте ближче до півночі прийшла якась старенька жінка з ліхтарем, увійшла до будинку, закип’ятила воду, розстелила ряднину й зробила все, що роблять у такому разі, коли на світ має з’явитися немовля. Фрау Елізабет мовчки спостерігала за її діями, і тільки коли дитятко з’явилося на світ і заснуло в нових м’якеньких пелюшках своїм першим сном на землі, вона поцікавилася у старенької, як та тут опинилася.
«Мене направив до вас пан Бінсвангер», – відповіла старенька, і після цього втомлена породілля заснула. Прокинувшись уранці, вона побачила, що для неї вже було спряжено молоко, в кімнаті все було чистенько прибрано, а біля неї лежав її синочок і кричав, тому що був голодний, але стара тоді вже пішла. Мати піднесла малятко до грудей і пораділа з того, що хлопчик такий гарненький і міцненький. Вона подумала про його загиблого батька, який ніколи не побачить свого синочка, і на її очі навернулися сльози, вона притиснула сирітку до серця і ще раз посміхнулася, а тоді заснула разом із малюком. Коли вона прокинулася, то молоко й суп вже були на столі, а дитятко лежало в чистеньких пелюшках.
Невдовзі, однак, мати одужала, набралася сил і вже сама могла піклуватися про себе та маленького Августа. І тут її осяйнула думка, що синочка треба похрестити, а в неї немає для нього хрещеного батька. Ввечері, коли стало сутеніти й із сусіднього будиночка знову долинала солодка музика, вона пішла до пана Бінсвангера й нерішуче постукала у темні двері. Той привітно вигукнув: «Заходьте!» і вийшов їй назустріч, але музика несподівано припинилася, і в кімнаті на столі перед книжкою стояла маленька стара лампа – все було так, як і в інших людей.
–Я прийшла до вас, промовила фрау Елізабет, – щоб подякувати вам за те, що
Бінсвангер – базельський психіатр Людвіг Бінсвангер (1881–1966), хороший знайомий Гессе.
