намагаюся про них не думати, так, ніби їх не було у мене – доньки українського емігранта. Іґарь дав мені великий урок, такий, якого не дали батьки, – є люди, котрих уже не навчити любити. Бо, компенсуючи брак почуттів у власному серці, вони трощать навколо себе все, вибираючи зазвичай зовсім невинних жертв, котрі навіть не здогадуються про порожнечу всередині партнера.
А якщо десь потай і здогадуються про нарощену в минулому прірву в тілі обранця, то, відвертаючись від неї, ігноруючи її, тішать себе, що зможуть заповнити отой вакуум власними почуттями. Але любов – вона як музика. Ти можеш її або сприймати, або залишатися глухим до її мотивів.
Я ж була занадто романтично налаштованою дівчиною, аби помітити тріщини, котрі невідворотно тягнулися від центру мого кохання – від НЬОГО. Тоді я ще не знала, що він «покохав» (тепер тільки усвідомлюю, що коханням цю дію, так, саме дію, а не почуття (!!!), назвати аж ніяк не можна) мене за просту банальність.
Звичайно, у підземному переході заговорив до мене, бо хотів того, чого завжди хочуть від життєрадісного молодого тіла у спідниці та на підборах. Адже Україна – то вам не Австрія, думалося, мабуть, йому, тут «падцепіть» недосвідчену слов’янську зозульку, а не якусь феміністичну арійку в мештах без підборів, буде півгодинним ділом. Тим паче, коли кишеню гріють чималі добові за відрядження.
Часом мені здається, що він отримав бажане тільки завдяки сліпому. Бо вирізнив мене із натовпу, точніше, я сама вирізнилася, стоячи збоку й німо всотуючи в себе музику, не звертала уваги ні на що інше, крім натхенного обличчя старого. А потім Іґарюша псевдополюбив мене за те, що несподівано виявив, як сліпо я, пещена батьками вісімна-дцятилітка, не помічаю його недоліків. Але він, о Боже, це також з’ясувалося лише згодом, ніколи не вірив у мою наївність! Ніколи не сприймав за чисту монету те, що дівчина, котра віддалася йому всією душею, бо любила, як щось неповторно-чисте, не була розпусною та досвідченою, а просто настільки закоханою, що вичаровувала із любощів мистецтво. Ні ж бо! Треба то все було споганити нетверезими зауваженнями:
– Діанка, а сколька у тєбя била партньоров до мєня?
Та й це ще не все, бо такі фрази лунали тільки на самому початку відносин, коли сміливості вистачало рівно настільки, аби вже показувати свої підозри, але не вкладати їх до чаші власної тупості та примітивізму. Потім, коли його впевненість у моїй… залежності (бо про його віру в мої почуття мови йти не могло) розбухла від власної значущості повітряною кулькою егоїзму, мені довелося почути й інше – ще менш романтичне:
– Ти с многімі да мєня трахалася?
Або чого варте тільки оте вбивче запитання, що ним він зустрів мене, як новоспечену хазяйку його віденської квартири. Не вірячи власним вухам, увібрала в себе суть сказаного, мов губка, аби потім, по закінченні усього, вилити із себе рятівними сльозами.
– Ти єщо за ета врємя кому-то давала? «Ета
