Валентин перед затвердженням на посаду на засіданні Кабінету Міністрів прийшов до тодішнього прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, той дав номер свого мобільного телефону.
Арсеній Петрович сказав, що йому можна телефонувати у будь-який час доби і що він готовий допомогти всім, чим тільки зможе, хоча жодних конкретних обіцянок дати не міг. Адже йшла війна, а ресурсів не було. І ще Яценюк додав: «Ти не розумієш, куди ти призначаєшся. Там шибениця. Якщо ти на таке зважився, це означає, що ти дуже сильна людина. Я вже тобою пишаюся, і якщо ти там виживеш, то тобі треба буде пам’ятник поставити». Я не можу стверджувати, що він сказав саме так, але в усякому разі розуміння того, чого ж від нас очікують, прем’єрові слова не надто додали.
Я пам’ятаю, що деякі спостерігачі, коли дізнавалися про призначення на держпосади людей, які до того не були у владі, часто іронізували, мовляв, закоротка лава запасних. Заради правди слід визнати, що лава запасних дійсно була не надто довгою. Так завжди. Усім завжди бракує людей. Час показав, що завданням було наповнити владу тими, хто може працювати у важких умовах. Вибір персон на ключові позиції в команді президента не був випадковим і не був продиктований самим тільки кадровим голодом. Потрібні були менеджери. А найкращі менеджери в Україні є тільки у бізнесі.
Це взагалі був єдиний випадок, коли у владу потрапило багато саме висококваліфікованих менеджерів, призначених за їхні професійні компетенції, а не кадрових чиновників. Адже останніх у нас у країні завжди призначали за принципом «тому що свій» і «тому що з нашої партії». Шкода, що новий підхід не став традицією.
Резніченко, до того ж, не чужа людина в Дніпрі. Він мешкав тут близько 30 років. Він знав багатьох, його так само знали. Якщо ви навідаєтеся до культурно-ділового центру «Менора», то в списку тих, хто ним опікується, побачите також ім’я Резніченка.
Іноді призначення Валентина керівником Дніпропетровської області нагадує мені сцену, коли директор і завуч школи заштовхують нового вчителя до класу і зачиняють двері за його спиною, благаючи Бога, щоб той вижив.
Перший час ми методично розбиралися, хто є хто в області, зокрема, в обласній раді. Так, у ній сидять і «регіонали», але це ж не означає, що їм не можна пояснити нашу логіку, що вони не голосуватимуть за виділення грошей на дороги. Отже, розмовлятимемо і з ними, навіть якщо вони в опозиції. Переконувати, що облрада – орган не політичний, її завдання – приймати рішення, необхідні для розвитку регіону; що вона не «про фракції», а «про дороги і школи».
Так крок за кроком ми добиралися до суті усіх тонкощів держслужби. Більш того, ми позбулися страху поводитися в держустанові не як закостенілі чиновники.
Якось під час візиту до Адміністрації президента ми побачили, що в коридорах розвішано картини. Це дуже пожвавило похмуру обстановку. І я спитав Валентина, чи можемо й ми розвісити на поверхах в ОДА картини Беати Куркуль? Він сказав: звичайно, чому ні?
Беата
