звикли працювати по-іншому. Христина пояснювала переваги нової системи, а ми обіцяли, що так, як раніше, вже не буде ніколи.
Заради правди варто сказати, що 90 % усіх організаторів торгів боялися не втрати так званого «особистого інтересу» – вони боялися всього нового. Це взагалі звичайна історія перед упровадженням будь-якої нової системи у будь-якій компанії.
Крім того, ми сказали, що над держзакупівлями буде контроль з боку громадської організації, і до того ж ми створимо свою службу моніторингу, а також «битимемо по руках» усіх, хто спробує піти в обхід ProZorro.
Громадські активісти нам неабияк допомогли. Вони навчали людей користуватися системою, тож нам не довелося витрачати на це бюджетні гроші. А для них це був цікавий кейс, адже ми пояснили їм, що, з одного боку, вони можуть говорити в ЗМІ та соцмережах, що влада усе робить препогано, з другого – вони можуть зробити щось хороше своїми руками. Відтак, коли їх спитають, а що корисного вони зробили самі, їм буде чим пишатися, сказавши: «Ми зробили всі закупівлі прозорими в найбільшій області України».
А потім ми почали проводити семінари для підприємців у конференц-залі обласної адміністрації на першому поверсі, здатній вмістити тисячу людей. Ми запрошували лекторів з Міноборони й Мінекономрозвитку. Символічно, що колись у цій самій залі проходили комуністичні з’їзди, на яких засідали дядьки в білих сорочках з короткими рукавами. А в 2014 році, коли почалася війна, тут розмістився склад волонтерської допомоги. Склад ми перенесли в інше місце, а в залі почали проводити заходи щодо ProZorro.
Ці семінари тривали півтора року – по одному або й по два щомісяця. Щоразу зала була повна-повнісінька.
І все це привело до ще одного ефекту.
Коли ми в 2015 році прийшли до Дніпропетровської ОДА, бюджет області був майже таким самим, як і в інших великих регіонах. Відрізнялися вони всього лише на сотні тисяч, рідко на мільйони гривень. І проблема всіх цих бюджетів була в тому, що майже все витрачалося на «проїдання», тобто не залишалося майже нічого, що можна було б вкласти у будівництво шкіл, доріг, водогонів тощо. Можна сказати, що як таких бюджетів розвитку (тобто грошей, що залишилися після всіх обов’язкових витрат) не було або вони були крихітними. Але якщо ми хотіли будувати інфраструктуру, нам потрібен був такий бюджет розвитку, який би давав нам змогу це робити.
І от за чотири роки бюджет розвитку нашої області зріс удесятеро. Але ці гроші не впали на нас із неба. І я тут навіть не враховую субвенції з державного бюджету. Це тільки місцеві гроші. Що означає – місцеві?
Після початку реформи децентралізації в місцевих бюджетах почало залишатися більше податків, сплачених місцевими платниками. Раніше більша їхня частина йшла до держбюджету, а вже з центру гроші розподілялися в ручному режимі. Нічого гарного в цьому не було. Ось чому з дня набуття Україною незалежності в нашій області не було побудовано жодного дитячого садка. Вдумайтеся: у найбільш промислово розвиненій області
