той час були коні, і дід Олега Блохіна опікувався кінським поголів’ям, ремонтом повозів. Мешкали Блохіни в будиночку для лікарняної обслуги, родина виховувала вісьмох дітей.
Змалечку Володимир Блохін хоча і вважався шибайголовою, одначе був одвернутий від вулиці, від хуліганства – ганяв голубів, розводив кроликів. Один із братів Володимира працював на деревообробному заводі. Там, серед іншого, виготовляли городки та більярд, які стали неодмінним атрибутом дитячих ігор Володимира Блохіна. Як потім згадував сам він, більярд ставили біля голуб’ятні, там же і в городки грали.
Іще в школі Володимир почав займатися живописом, брав уроки в художників. Він добре співав, танцював, із 1935 року виступав у дитячому ансамблі, яким керував сам Олександр Александров – автор музики гімну СРСР, засновник і художній керівник легендарного Ансамблю пісні й танцю Радянської (тепер Російської) армії. По закінченні школи Володимир Блохін вступив до Харківського військово-технічного училища, але цей навчальний заклад доволі швидко закрили. Володимира перевели до Харківського військово-авіаційного училища льотчиків-спостерігачів і штурманів, але було ліквідоване і воно. Тому закінчував Володимир Іванович уже Харківське училище хімічного захисту Червоної армії, після чого служив у Киргизії та в Узбекистані.
22 червня 1941 року, коли Володимиру Блохіну ще не виповнилося й дев’ятнадцяти, почалася Велика Вітчизняна війна. Протягом тижня було сформовано зведений полк, у якому Блохін дістав посаду начальника полкової хімічної служби, відповідального за стан хімічного захисту частини. Полк перекинули на Ленінградський фронт, де Володимир Іванович і прослужив аж до кінця війни, демобілізувавшись у званні капітана.
Ленінград перебував у блокаді. Як згадував Володимир Блохін, їсти не мали зовсім нічого – ні м’яса, ні яєць, ні масла. Кухарі готували котлети з картопляного лушпиння. Щоправда, кожного дня давали випити 100 грамів, але тільки якщо солдат перебував на передовій. На відпочинку було «не положено».
Радянським військам було дано наказ тільки оборонятися й ні в якому разі не наступати. Тому солдати перебували на передовій, яка проходила по Пулковських висотах, позмінно: частина з них відпочивала на території авторемонтного заводу, за п’ять-шість кілометрів од Пулкова. На відпочинку питання підтримки бойового духу солдатів, ослаблених постійним голодом і холодом, поставало особливо гостро. Тоді, згадавши свій досвід участі в дитячому ансамблі Александрова, Володимир Блохін запропонував командуванню частини організувати ансамбль пісні й танцю. Командир полку виділив 40 бійців, і цим ансамблем Блохін керував до кінця війни.
1944 року до полку, в якому служив Володимир Іванович, прикріпили деяких провідних спортсменів країни, призваних на дійсну військову службу. Начальником фізпідготовки полку став харків’янин Василь Сох, чемпіон СРСР у бігу на 400 метрів. Між Сохом і Блохіним зав’язалася дружба, і Василь разом зі своєю дружиною, також відомою бігункою, часто приходили до Володимира в гості. Одного разу з ними прийшла їхня подруга – невеликого зросту, кирпата, дуже рухлива старшина Катя Адаменко, полковий каптенармус.
Катерина Захарівна Адаменко, мати Олега Блохіна, народилася 7 листопада 1918 року в селі Небраті Бородянського району на Київщині. Вона була одинадцятою дитиною в сім’ї (всього вижило восьмеро). Як згадував Олег Блохін, його дід по материнській лінії був розсудливим, тихим, статечним, кремезним чоловіком. Він ніколи ні з ким не сварився, не лаявся й на дітей своїх голосу не підвищував, не картав їх. А от бабуся була жінкою енергійною, жвавою і меткою. В оселі завжди було чисто, але не завжди ситно.
1932 року, закінчивши сім класів сільської школи, тринадцятилітня Катруся Адаменко подалася до Києва і вступила до фабрично-заводського училища при швейній фабриці імені Максима Горького. Влітку 1935 року в центрі Києва проводився легкоатлетичний крос, у якому брали участь команди колективів фізкультури. На дистанцію 500 метрів, яка пролягала від Бессарабки до «Червоного стадіону» (тепер НСК «Олімпійський»), тренер команди вирішив виставити шістнадцятилітню Катю Адаменко, що бігала швидше за всіх в училищі. Й вона виграла, випередивши значно доросліших і досвідченіших учасниць забігу! Із цього кросу й почався її спортивний шлях.
По закінченні училища Катерина Захарівна працювала лекальницею на швейній фабриці імені Горького, вийшла заміж, 1939 року народила сина Миколу. Паралельно займалася легкою атлетикою – після перемоги в кросі нею зацікавилися провідні тренери України, вона постійно брала участь у різних змаганнях, 1940 року виконала норматив майстра спорту. Катерина Адаменко була другою радянською спортсменкою (після багаторазової чемпіонки СРСР, московської спринтерки Євгенії Сєчєнової), що пробігла 100 метрів менше ніж за 12 секунд, повторивши при цьому всесоюзний рекорд.
На початку війни чоловік Катерини Захарівни пішов на фронт, а вона сама з дволітнім сином на руках опинилася в евакуації в Курській області. Там вона працювала в найрізноманітніших місцях: починала в колгоспі, а закінчувала помічником прокурора району. 1944
