простягнете? – живо кажу я.
– Ні!
– Ну, що ж! В такому разі я стоятиму біля вашого дому доти, поки зи не зробите того.
Біла Шапочка дзвонить і, не обертаючись де мене, стоїть і чекає.
– Я стоятиму всю ніч і весь день, поки ви не простягнете мені руки. Чуєте?
Вона нетерпляче постукує передком білого маленького черевичка з бантиком, подібним до мужеської краватки до фрака, й, коли одчиняються двері, вона входить у сіни, навіть не подивившись на мене.
Я сідаю на кам’яні східці й витираю піт з лиця. Потім закурюю, шпурляю вбік сірника і почуваю себе так погано, немов мене прилюдно піймали на шахрайстві й викинули сюди на цей ґанок. Потім помалу, трудно я підводжусь і починаю ходити взад і вперед по тротуарі. Плити з червоної цегли подекуди повитирались у глибокі ямки; по краях дерев’яні тумби, поїдені часом, покришені, похожі на пні у лісі.
Дивлюсь на годинник: п’ять на першу. Проїжджає на візнику парочка, обнявшись. Звичайно. Шапочка любить когось іншого – це ясно. Тільки в таких випадках жінка може бути такою неприступною й жорстокою.
І я уявляю собі, як оце Шапочка приходить до себе. Її, певне, зустрічає чоловік, – мабуть, ще недавно замужем, – вона кладе йому руки на плечі й гаряче, гаряче пригортається до нього. А потім, от у цю хвилину, оповідає про нахабу, що причепився до неї, і про те, як вона добре одчистила його.
Підводжу голову догори й дивлюсь на фасад дому. Будинок невеликий, трьохповерховий, майже такий самий, як у моїй казці. В одному з поверхів десь є вона. В вікнах майже скрізь світиться, деякі з них розчинені; в кімнатах миготять іноді тіні, але ніхто не визирає, – їй навіть не цікаво, чи я дотримаю свого слова. Добре! Я розумію, що мені не може бути ніякої надії на що-небудь, що нерозумно і смішно далі тягти цю негарну історію, а все ж таки я не йду додому. Я ходжу, як вартовий, по тротуарі, сідаю часом на східці, курю і знов ходжу. І чим більш я переконуюсь у безглуздості свого становища, тим дужче росте в мені упертість. Так, я сидітиму тут ніч, день, ще ніч і ще день! Вона побачить, що я не кидаю на вітер своїх слів. Я упаду від утоми й голоду, але не піду, поки не простягне мені руки.
Я уявляю собі, як падаю отут на тротуарі, як дворники й поліцаї підіймають мене, несуть в участок, а з вікна дивиться вона і їй жаль мене; вона подивляє силу моєї волі, почуває каяття й сором.
О першій годині гаснуть ліхтарі й будинок поринає в темряві. Вся вулиця одразу стає надзвичайно тихою, сонною, навіть зорі здаються поснулими. Вікна гаснуть, тільки одно, на самім горішнім поверсі, слабенько горить густо-червоним світлом. Дуже можливо, що це як раз вікно її кімнати.
Повз мене вже кілька разів проходить нічний сторож з мідною бляхою на кашкеті. Він тягуче й мовчки озирає мене й помалу одходить.
Хочеться їсти й пити. В портсигарі тільки декілька цигарок. Хіба поїхати додому, під’їсти, поспати трохи та рано-вранці приїхати сюди? Я усміхаюсь. Це було б подібне до «голодовки» ув’язнених, які потай «під’їдають».
Знов іде сторож, знову
