style="font-size:15px;"> – Ви мене примусили бути з вами брутальною. Через це я хочу, щоб ви лишились.
– Себто за погане своє поводження хочете покарати себе моєю присутністю?
– Я знову образила вас… – одривисто, неначе про себе, кидає вона. – Але скажіть! – раптом з непорозумінням, діловито й якось уже одверто вона питає, – чого ви, власне, хочете від мене?
– Нічого. Часом бачити вас, пізнати вас ближче…
– Але навіщо?! Через що?!
– Через те, що ваше обличчя мені давно вже подобається. Не знаю через що саме, але подобається страшенно.
Шапочка усе з тим самим непорозумінням, немов розмірковуючи, помалу потискує одним плечем.
– Ну, добре: сядьте на місце! Треба побалакати до ладу. Все це нісенітниця. Сідайте! Все одно… Ну, от. Тільки ви не думайте, що я змінила своє відношення через ваші слова. Змінила через те, що не додержала характеру. А тепер мені все одно. І я хочу зрозуміти в чому тут річ. Ви ж уночі не ходили додому спати?
– Ні! – усміхаюсь я.
Не знаю, чого усміхаюсь: чи з її питання, чи з цього ділового, заклопотаного, непорозумілого виразу.
– І не обідали?
– Ні!
– Ви з’їли тільки півфунта цукрових бубликів і випили декілька пляшок квасу. Так?
– Так! Одначе ви зібрали відомості…
– Добре! А коли б я не вийшла до вас учора, ви і другу ніч простояли б?
– Простояв би…
Сонячна смуга на волоссі Шапочки стає червонішою й густішою, а на нижній частині її щоки видно палаючий мазок. Шапочка пильно дивиться не мене, ніби розглядаючи цікаве, незрозуміле їй явище природи.
– Добре! Ну, а коли б я не звертала на вас уваги цілий тиждень, два, місяць?
Я нарешті сміюсь.
– Ну, тоді я вже не знаю, що робив би. Постарався б упасти швидше, щоб мене одпровадили додому.
– Ага!..
Дивно, до якої міри вона тепер зовсім інша. Зовсім дівчинка, розумна, вередлива, цікава.
– А ви хто такий?
– Я адвокат. Звуть мене: Яків Васильович Михайлюк.
– Михайлюк? Не чула. Добре! Ви жонаті?
– Ні, «холост»! Ми обоє сміємось.
– Чудно! А мені чогось здавалось, що ви жонаті і жінка у вас маленька, кругленька брюнетка з твердими, як опука, щоками. І в ластовинню.
– Дуже приємно познайомитись з моєю жінкою. Але ви не дуже високої думки про мій смак. А тим часом я, здається, мав нагоду довести вам, що маю деякий смак…
Шапочка не розуміє натяку й серйозно питає:
– Чим же ви довели?
– Та хоча б уже тим, що ваше лице мені подобалось…
– Ну, це вже… – трошки ніяковіє вона й раптом додає: – А знаєте? Ви, здається, справді не такий уже нахаба. Хочете познайомитись з моєю сестрою? Нехай потішиться! Вона запевняла, що пригода кінчиться тим, що я таки як слід зазнайомлюсь з вами. Вона з вами. Не турбуйтесь! Ви ж тут страшенного
