часом раптом заклопотано, хапливо перешіптуючись і здригуючись.
Ми сидимо на тих самих місцях, що й у перший мій візит. Тольки тепер нема сонячного ореолу на голові у Шапочки. Вона заклопотано хмуриться, насупивши брови й десь обмірковуючи, як краще почати. На ній широка червона блузка з фалдами, і через це Шапочка здається повнішою і простішою. Довкола лиця так само пушиться багато тоненьких пасмочок та окремих волосинок, які повинні лоскотати щоки. Ніс з гордою, упертою горбинкою, хижий.
– Ну, от що! Скажіть: ви, звичайно, наміряєтесь залицятись до мене? Так?
Питання настільки несподіване, що я відповідаю:
– Так, наміряюсь!
– Ну, от! Чудово! Так я вважаю за необхідне найсерйозніше попередити вас, що з цього нічого не вийде. Ах, та й надокучила мені ця дурна завіска!
Шапочка сердито хапає завіску, що напнулась і натискувала їй на голову, скручує її й прив’язує поворозками біля вікна. На мене дме густим задушливим вітром. Я мовчу.
– Ви чули? – сідаючи на місце та строго подивившись на мене, питає Шапочка.
– Так, я чув! Можна спитати через що?
– Звичайно, можна, – ваше повне право. По-перше, через те, що я взагалі цього не люблю. По-друге, що не маю для цього часу. Третє, ви мені цілком не подобаєтесь. От! І тому з мого боку було б дуже негарно, коли б я вас не попередила. Ви ходитимете сюди, щось таке там гадатимете собі, гаятимете час, все це по-дурному. І коли я це знаю, то повинна сказати вам з самого початку. Я мала вже досить неприємностей з цього приводу. Буде з мене! Я не хочу більше ніяких докорів!
– Не думаю, щоб я коли-небудь…
– Ах, ті так само не думали! А потім мало не з кулаками кидались на мене. Красно дякую! Мені це вже надокучило. Чого я себе якось тримала з ними? А я знаю, як я тримаю себе? Як умію, так і тримаю себе. Ну, а щоб не було ніяких непорозумінь, я загодя кажу вам, що тримати себе не вмію і що всяке тримання, яке б воно там не було, рішуче не значить нічого.
– Будьте певні, Ганно Пилипівно, що я не помилюсь і зможу одрізнити…
– Ну, от, маєш: «одрізнити»! А я вам кажу, що нічого одрізняти не треба, бо нічого такого не буде. Це я вам загодя й категорично кажу. І коли ви рахуєте…
– Звідки ж ви знаєте, що нічого не буде?
– Це вже я знаю, будьте спокійні.
Я мав багато всіляких балачок з жінками, але такої ніколи. Її в кожнім разі не можна назвати приємною й багатою на обіцянки.
Хмара потрохи розпухає й заповнює все небо у вікні. Важка, кудлата маса погрозливо суне на місто. Акації гойдають вітами, трусяться і, здається, ніби з усієї сили намагаються вирватись із землі та втікти. З подихами вітру в хату залітає порох і дрібні камінчики гостро колять лице. Лахмате страховище надсуває й зиркає часом на місто сліпучим, синюватим поглядом і потім, заплющивши очі, буркотить вдоволено й зловісно.
– Не боїтесь бурі? Зачинити вікно? – питає Шапочка, озирнувшись.
– Я нічого не боюсь, Ганно Пилипівно!
– Ой,
