любовники, товариші веселого п’яного бога. Ми бенкетуємо і справляємо оргію нашого п’яного кохання.
Але мимоволі несвідомо й потай стежимо одно за одним. Мені не все подобається в ній. А вона, здається, не зовсім вірить мені. Коли мине оргія, вона думає собі: я піду від неї, так всі роблять. І мені не подобається, що вона плаче від цього, тільки плаче. Вона повинна інакше почувати. Я не знаю, як саме, і не можу навчити її, але плакати не треба.
А в тім, може, й так добре, – я ж не піду від неї все одно. Як я можу піти від тої, яку сам вибрав?
Нарешті, коли минає багато-багато часу, коли проходить оргія, я почуваю, що тепер знаю і люблю її. І раз питаюся її: що таке любов? Вона відповідає: це те, коли ніщо не існує, окрім нього.
Значить, вона ще не любить мене.
І знов згодом задаю їй те саме питання. Вона каже: любов – це страх загубити.
Ні, і тепер вона ще не знає, що таке любов.
І от, нарешті, вона сама каже мені: як дивно, я люблю світ, я люблю людей так, як ніколи не любила. Від чого ця жалість у мене, і зворушення, і така, хороша печаль? Я вже не боюсь загубити тебе, бо це ж неможливо, правда? – ми так вросли одне в одного, що я вже не розумію слова «загубить». Кого загубить? Себе?
Тоді я бачу, що вона знає, що таке любов. Тепер ми не можемо ні загубить, ні зв’язати себе.
І тоді ми входимо в світ обновлені, злиті в одному. Тепер ми муж і жона.
У нас син. Це маленьке, чудесне створіння, що дивним способом відділилось від нас і…
Але тут моя казка кінчається: глухий біль, старий, як давня рана, болюче ниє в мені. Зразу стає душно під ковдрою, і я скидаю її з голови. І в ту ж мить в мої очі б’є світло місяця. Він підліз до самого вікна і, блідо усміхаючись, неначе пійманий на чомусь стидкому, не кліпаючи, дивиться мені в лице.
Я повертаюсь на другий бік і з тайною надією прислухаюсь. Ні, біль є. 1 тепер я вже знаю, що не скоро засну.
Так, є. Я підводжусь, беру цигарку з нічного столика, запалюю й сиджу в постелі.
В соте – та де там! – в тисячне питаю себе: а що ж, як ні? А що, як вона вигадала цю підлу помсту за те, що було вісім літ тому?
І знову і знову я перебираю в пам’яті всі дрібниці того проклятого вечора. І знов не бачу за собою такої провини, яка б рівнялась цій карі. Вона ж знала, що я не любив її. Знала, знала! Ніколи, ні одній жінці я не казав «люблю», коли не міг сказати з повним серцем. Я міг зовсім не відповісти на це питання, міг викрутитися жартом, поцілунком, софізмом, але не збрехати.
А в нас же й ніякої розмови про любов ніколи не було. Не було навіть того, що зветься фліртом. Ми були партійними товаришами та й годі. Правда, вона частенько шпигала мене моїми любовними пригодами, я на це відповідав жартами, та на тому й кінчалось. Я навіть не розумію тепер, як між нами могла виникнути та проклята хвилева близькість. Не розумію. Чи вино, справді, так зробило? Чи радість з приводу втечі товаришів, від якої хотілось усіх обіймати, цілувати й робити всякі
