мусив голосно промовляти ті ймення, обертаючись до студентів.
Студенти почали виходити, брати білети і говорити, що кому припадало. Всі ченці, й професори, й митрополит, здається, слухали, понагинавши голови. І на стінах давня академія дивилась на все те своїми тінями, поважними і сумними. Але мало-помалу митрополитові все те спротивіло: він позіхнув і почав жартувати, перериваючи одвіти студентів і балакаючи про сторонні речі. Голос його був тоді зовсім не слабий, не аскетичний: він реготався зовсім по-людській.
– Ану, виходьте екзаменуватися, мої земляки! Гей, туляки! Виходьте! – викликав митрополит вже не по списові.
На середину зали вийшло чоловік п'ять студентів і між ними, як Колос Родоський, Воздвиженський.
– О! – промовив митрополит до Воздвиженського. – Одвічай ти поперед усіх.
Воздвиженський взяв білет, йому вийшов Гегель. Він почав розказувати його систему, дуже темну, і почав збиватись.
– Годі, годі! – промовив митрополит. – А розкажи, як учив Гегель про Христа і християнство?
Воздвиженський почав розказувати, що Гегель мав філософію за найвищий ступінь абсолютної ідеї, що релігію він ставив нижче, а Христа мав за чоловіка, котрий перший на світі зрозумів собі тосамість Бога з чоловіком, і почав знов збиватись.
– Ну, чого ж ти плутаєшся? – сміявся митрополит. – Адже ж Гегель був єретик?
– Єретик, ваше високопреосвященство, – потакав Воздвиженський.
– Значить, він був дурень!
– Був дурень, ваше високопреосвященство.
– От і добре! За це одно я тобі запишу найбільший бал. – І митрополит насправді записав йому найбільший бал.
– А молитву Христову знаєш? – питав далі митрополит.
– Знаю.
– От це найвища філософія! А ваші німці – Гегелі, Канти, Шеллінги – все то єретики, все то легкодуми, – промовив митрополит, обертаючись до професора філософії.
– Гегель був останній філософ ідеального прямування, – знов почав одвічати Воздвиженський.
– Останній, – перервав його митрополит, – ну, слава тобі Господи, що останній, і коли б їх уже більше й не було. І чи вмер уже?
– Вмер…
– Вічний покой його душі, коли вона того заслужить, – промовив митрополит, засміявшись, і за ним засміялася вся конференція, а за нею і всі студенти.
І Кониський, моргаючи своєю бородавкою на носі з золотих рам, здається, сміявся своїм польським лицем з тієї конференції. І Феофан Прокопович, з своїм матеріальним лицем і ситими губами, неначе сміявся разом з конференцією і студентами. А Петро Могила грізно і гнівно дивився на ту сцену, роблячи своїм аскетичним лицем великий контраст з академічною конференцією. Його лице неначе зажурилося.
В той час ректор нагнувся до митрополита і почав
