віри, то я й запишу на папері. Не заберу ж я всього на той світ. – І тут же Сухобрус записав на старшу дочку новий дім, а решту – так, як він казав. Воздвиженський сховав той папір у кишеню й прожогом покатав у садок. Марта дала йому своє слово, як того ждав Воздвиженський, як знав про те і старий батько. Всі вернулись до хати. Всі неначе переродились, були веселі, жартували. Марта була рум'яна, все спускала очі у землю, як жених брав її за руку, й ніби крадькома тільки насмілювалась глянуть на його. Одна Степанида була невесела тим, що Дашкович не просив і досі її руки, а може, й тим, що не її сватав Воздвиженський.
– А ми чули, що ви посватались у протоєреївни? – спитав Сухобрус.
– А де там! Хто його там думав свататься. Так тільки туманив людей.
– Навіщо? Недобре! Їй-богу, недобре! – тихо промовляв Сухобрус, просячи всіх за стіл і сідаючи обідать.
Після обіду, веселий і щасливий, як купець, що дуже добре вторгував того дня, Воздвиженський прибіг на квартиру до Дашковича.
– Чи ти чув новину? – гукнув Воздвиженський.
– Яку новину?
– Що я посватав твою Степаниду!
– А ти ж женишся на протоєреївні?
– На якій протоєреївні? Схаменися ти! Я сьогодні посватав твою Степаниду Сидорівну – Сухобрусову дочку! От що!
– Неправда твоя!
– Бреши сам, коли не ймеш віри. Вже й моє весілля швидко буде, і той новий дім, що на вулицю, буде мій. От подивись!
І Воздвиженський показав йому папір з підписом Сухобрусовим. Там Дашкович побачив ймення Марти, і в його одлягло од серця.
– А що, налякав тебе, га? – промовив Воздвиженський. – Йди ж мерщій заручайся, коли хочеш, а то й справді втеряєш свою пальму. Так і вхопить якийсь купчик! Ходім-таки сьогодні ввечері, то й весілля будемо справлять разом.
Дашковичеві все те здавалось сном. Так все те було несподівано, негадано. Він ждав сватання у протоєрея. Воздвиженський своїми устами просив його навіть за шафера, а тепер скоїлось зовсім інше діло.
– Одже ж ти й справді капосний!
То було перше слово Дашковичеве, як він опам'ятався.
– Та чого ти стоїш, роззявивши рота! Вбирайся та ходім на твої заручини, бо втратиш дівчину. Що б мені завгоріло й справді сьогодні посватать твою Степаниду?
– Ой капосний же ти, нехай тобі всячина! – шепотів Дашкович, хапаючись убираться. В його була думка, щоб хто й справді не одбив у його дівчини.
Того ж таки вечора обидва вони пішли до Сухобруса. Тепер тільки Дашкович пересвідчивсь у тім, що Воздвиженський засватавсь: його вітали як зятя. Не довго думаючи, Дашкович пішов з Степанидою в садок на прогуляння й переговорив з нею. Він вернувсь з садка женихом.
Сухобрус не знав краю своєму щастю. Світлиця його освітилась свічками й лампадками. В кухні палало велике полум'я: там готували вечерю. Самовари не згасали. Стіл був заставлений наїдками й напитками. Сухобрус надів новий синій сіртук і найрябішу шовкову жилетку. Його
