себе безсильністю: чому забув, що я – його царівна?
Якась ненависть прокидається хвилями в мені проти нього… Чи справді проти нього, чи проти немочі? Цього я не знаю напевне. Часом маю таке почуття, як би він перейшов через мене важкими грубими кроками, мов звір…
IV
(Геть-геть пізніше.)
У нас знов перебуває професор Лорден. Він повдовів. І то вже давно повдовів. Я ненавиджу його, особливо коли зачне критикувати Орядина. Орядин слабодух, але ще нижчі від нього нехай не критикують його. Найліпше про Орядина говорить ще Зоня. Вона каже, що в нім перемогла його гаряча натура.
Завтра Лорден від'їжджає.
Чого він слідить неустанно за мною своїми хитрими блискучими очима? І все «Лореляй» і «Лореляй» прозиває мене, а на самоті, мов на глум, каже мені, що я гарна!
(Знов пізніше.)
Цього вечора прикликала мене тітка до себе. Мала щось сказати.
Я пішла.
Вона сиділа коло столу і держала якийсь лист у руці. Видалася мені чомусь прибитою.
– Що вам, тіточко? – спитала я, занепокоєна. – Може, сталося з вами що немиле? Чи, може, одержали яку лиху вістку від Лени або від братів?
Вона усміхнулася на силу.
– Ні, – відповіла. – Нічого такого нема. Цим разом… то єсть, нині йде про… тебе.
– Про мене?
– Так! Подумай собі лише! Професор Лорден хоче з тобою женитися!
– Зі мною!.. – І усміхнувшися якимсь безвиразним усміхом, дивилась я на неї широко отвертими очима. – Лорден, тіточко?
– Лорден! Але ти, бачу, здивована. Думала, мабуть, про кого іншого? – Посліднє слово вимовила з притиском, і її очі вп'ялися ще гостріше в мене.
Я глянула на неї.
– Про іншого я не думала, а про це вже ніколи.
– Ну, бачиш, не одно діється несподівано. І я цього не надіялася. Ніколи в світі не надіялася цього. Лист прибув ще нині зранку, але я… я… не мала часу з тобою говорити об тім. Він просить о скору відповідь. Впрочім, тут нема що багато думати. Ти чей приймеш його, те розуміється само собою!
При її послідніх словах обгорнуло мене несказанно гірке чуття, але заразом з тим піднялася вся гордість моєї істоти. Я чула, як в мене очі заіскрилися.
– А коли я цього не вчиню?
У тітки очі замиготіли:
– Як?
– Тіточко, я не хочу за нього йти!
– Ти не підеш за нього?
– Я, тітко, я… я не піду за нього!
– І вільно спитати чому?
– Я не хочу його! Тіточко – я за нього? Я не можу!
– Ага! ти хочеш тим, певно, сказати, що його не любиш? – Вона сказала це з холодним усміхом і зовсім спокійно. – Ну, щодо того, то він твоєї любові і не жадний…
– Так?
– Так, моя кохана! Він вправді пише, що бажає для своєї хатини «голубки-господині», але це, розуміється, лиш гарна фраза. Певна річ, він, чоловік старший і статечний, не буде мріяти
