тобі якісь сліди; ти – даруй вже за мою одвертість – схудла й споганіла!
Я усміхнулася і відвернулася до вікна, що було відчинене.
Надворі стояла тепла осінь.
На небі блистіли незлічимі зорі, а з-за темно-синявих гір виринав місяць, мов огняний кружок. Я вихилилася далеко вниз. Мені здавалося, що спокій, який розлягся в природі, перейде і на мене, вплине на мою в тій хвилі сильно зворушену душу.
– Хочеш, може, з зірок вичитати, коли з'явиться той інший? – почала тітка наново, коли я на її питання не давала ніякої відповіді. В ту саму хвилю станув і вуйко коло мене, і його рука поклалася важко на моє плече. Обзирнувшись, глянула я в його лице. В тій хвилі видалось воно мені подібним до тітчиного, холодним і кам'яним.
– Ожиданий інший, – говорив з притиском і глумом, – не з'явиться. В посліднім часі писали за ним з дому кілька разів, але не одержали ніякої відповіді. Ніхто не знає, де він обертається. Вибий собі, проте, з голови ті мрії, котрі, як я переконуюся, викохала ти надармо!
– Чому ви мені оце кажете, вуйку? Ви або помиляєтесь зовсім, або я вас не розумію.
– А я гадаю, що ти мене розумієш! – відповів він і, згорнувши руки на грудях, станув передо мною, вдивившись в мене грізно.
– Що такого, Мілечку? Що це знов за нові афронти? – загомоніла тітка, водячи допитливо очима від нього до мене. Вуйко не відповідав нічого, а замість того почав ходити по світлиці, що у нього бувало все ознакою зворушення або гніву.
– Відай, не дочекаюся відповіді від нікого, – говорила тітка, – хоч і маю право домагатися її. Наталко! – накинулась на мене, – зараз мені оправдайся!..
– Що ж мені казати? – відповіла я, усміхаючись. – Хіба, може, те, що вуйко помиляється у своїх здогадках, котрі я, впрочім, зачинаю розуміти. Я не жду, вуйку, на Орядина! – додала сухо.
Вуйко видивився на мене.
– Помиляюся? – кликнув. – Помиляюся? Так тобі цей пройдисвіт не завернув голови? Чому ж ти освідчин чесного, поважного чоловіка не хочеш прийняти? Надієшся, певно, що він ще поверне і поведе тебе до шлюбу? То я помиляюся, коли кажу, що поміж двома нездоровими умами існує якась однаковість і – симпатія? Другим, – говорив вуйко, сильно зворушений, дальше, – була би, певно, така смішна думка і в голову не прийшла, бо ні він не має нічого, ні ти не маєш, однак мені накинулась вона в посліднім часі сама на силу, хоч я за нею не дуже й глядав. Ти сама зрадилася, хоч ні разу не промовила й слова. О! – кликнув, огірчений, – коли б твій батечко філософ міг тепер твоє поведения бачити, тішився б!
– Тішився би, вуйку, справді, якби заглянув у глибінь моїх думок, – відповіла я гордо. – Ми з Орядином – не криюся з тим – розуміли глибоко одно другого; ми мали однакові погляди майже під кожним взглядом. Однак щодо любові, вуйку, то (тут усміхнулася я мимоволі гірко) ми закінчили вже, заким ще зачали! Коли кажу, що не можу за Лордена вийти, то не для того, щоб я ждала на Орядина, ні, ні! Лише тому, що в моїм серці живе для нього, для Лордена, сама ворожа споминка. Я завзята, – говорила
