тепер гарною Лореляй!
З сильно стуленими устами і болісно стягненими бровами стояла я, як перше, коло вікна, дивилася в ніч. Серце билося глухо, а за чолом мчалися божевільні, поплутані, сполохані думки, шукаючи виходу з цього положення. Однак дарма! Вони не приводили ніякої полегші, ніякого рятунку, ніякої помочі! Всюди спотикала я перепони, всюди була непотрібна.
– Гляди лише туди, гляди! – (Слова її падали мов удари на мене.) – Може, він вирине з чарівної темряви і визволить тебе від земських мук!
– Коби виринув! – вмішався вуйко. – Але тої хвилі не діждеться, мабуть, ніхто. Бог знає, в якім закутку світу волочиться він і чи поверне ще назад сюди!
– І чого б мав ще назад повертати, якого біса, і кому би захотілося його? – питала тітка сердито.
– Захотілося! Кому би його захотілося, Павлинко? Маєвському? Той не тужив за ним ніколи. За ним питають із суду.
Якийсь брат його батька, про котрого говорили, що хотів його взяти за свого, помер і лишив йому цілий свій маєток. Подумай собі, Павлинко, такому гуляці маєток!
– Йой Боженьку! Та що ти кажеш, Мілечку? Чи то правда?
– Свята правда, Павлинко!
– І я ж не кажу завсіди, що треба мати щастя! – застогнала вона. – Але ж і вибрав собі наслідника, нема що казати! За одну ніч прогайнує довголітню працю. І кажеш, Мілечку, цілий маєток?
– Цілий, Павлинко! Він не мав ні жінки, ні дітей!
– І багато ж його там?
– Не знаю. Мабуть, звичайний собі маєточок селянина-газди. Небіжчик, чую, жив лише в тім господарстві, пхав у нього весь свій гріш.
– Щоб опісля розійшовся за одну ніч! – докінчила тітка злобно.
– А що ж. Воно завсіди так буває. Одні суть бджолами, а другі трутнями.
– Нема правди на світі, Мілечку!
– Нема! І я так скажу! Я працюю ціле життя, гарую як чорний віл, ані не граю, ані не п'ю, а все я жебрак! А другий і не робить, і не дбає, а йому дістанеться ні сяк ні так – ет! правда!..
– А що Маєвський на те, Мілечку?
– Е, що Маєвський! Він говорить тепер так, як би любив Орядина бог знає як. Зве його добрим хлопцем і каже, що хотів би, аби він повернув додому на якийсь час «відпічнути». Це він, певно, тому так каже, бо Орядин, по одержанню однієї половини грошей від Маєвського, зрікся другої. Впрочім, може, хоче і видурити від нього спадщину; бо він, як я думаю, великий рахмайстер[47]!
– Ну! а я ж не казала, Мілечку? Гой! гой! старий лис, хто його не знає! І я певна, що те йому вдасться!
– Га! з капіталом в руках можна нині всього добитися. Впрочім, ліпше най бере Маєвський, ніж має взяти якийсь жид, бо сяк чи так, а та праця селянина опиниться в руках жидівських! Орядин розвіє її скоро!
– Страх, Мілечку! В мене аж нерви задрижали!
– Прогайнує, програє! Вже коли не боявся він свого вуйка – все
Рахмайстер – людина з розрахунком.
