себе самої розумна; а потім (т. є. по вінчанню) як собі хочеш!
Ясна ніч настала вже давно, а я все ще не спала.
Я мучилася.
По великій віконній шибі билася кутиками якась велика муха, бриніла безустанно. Раз тонесенько, жалібно, однозвучно, а раз нетерпеливо, нижче і нижче, опісля знов болюче.
Я лежала, мов тяжко хора. Побиваючись божевільними думками, замітила я, що заслухувалась мимовільно все наново в той тонесенький, жалібний бренькіт. Що їй такого? Чого побивалася? Чи її мучила туга за польотом в зористу холодну ніч, і вона товклася, шукала даремно виходу? Чи, може, попалася нехотячи в павутину, а та, уклавшись на ніжні крильця, гамувала її? Коли б так, то я знала вже наперед, що з нею станеться. Звільна або й нагло спуститься звідкись згори на неї павук, ухопиться її тонесенькими довгими ніжками, обплутає, обмотає… Вони хвилину поборються… Вона в борбі зойкне дивним, тонесеньким голосом; опісля він переможе її і таки виссе кров…
Це знала я вже наперед.
І знов стала я про себе думати. Чому звернулися мої думки до минувшини, коли передо мною спинилася вже будучина? Передо мною виринали картини з моїх наймолодших літ. Я думала про померших родичів, про бабуню і про те, що вона мені завсіди об них оповідала. Приміром, як не раз радилися над моєю долею. Я була в них лише одна-однісінька, і тому мало все добро світу мені припасти. Батько пестив мене, майже не випускав з рук, а мати розпадалася…
Та ба! Настав такий час, що все розпалося…
Обернувшись бистрим рухом до стіни, склонила я голову глибше к грудям і притиснула розпалене чоло до холодної стіни. Скоро спливали великі гарячі сльози по лицю.
. . .…..
І дальше гналися думки вперед, пориваючи з собою погані брутальні картини. Помчались також попри мертві одностайні хвилі, в котрих молодий ум побивався голодний, висліджуючи власною слабою силою безпідставні упередження, нівечив їх і рвався до правди. А далі, далі доля усміхнулася до мене…
– Будучність наша, – казав він тоді певним, гордим голосом, – і ти побачиш. – А я, упоєна любов'ю, котрої не зазнавала від нікого, повірила. Однак у чім наша будучність? В мене нема її в нічім, хіба, може, в нього є вона. А тепер я і «бачу». Бачу, що любов не завсіди буває тією могучою силою, об котрій говорять, що вона творить. Йому вона не змогла стати навіть талісманом проти брудних пристрастей і спокус. Чому не обізвався ані одним словом, чому не признався хоч і до сумної правди, може би… а то ворожі уста донесли, що весло сили загубив, що човен розбився, а сам потонув…
Я і він. Обоє ми станули вже при цілі; добились уже будучності. Йому остається лише «прийти», як обіцяв… І, плачучи, розсміялася я з такої будучності. Він спіткнувся нікчемно при першім вихрі; бо і в чім же лежала його сила? Вона не могла вже тоді в нім бути. А я що таке? Що мучить мене вдень і вночі, чого ще мені забагається?
І я поринула у свою власну, розлючену, зневолену душу, мов у яку непогідну бурливу ніч, – бог знає за чим…
Муха все ще бриніла. Срібне світло місяця ллялося вікном у кімнату, а старий годинник
