Ну-ну!
– І що ж на тім дивного, Василю?
– О, дивного, властиво, нічого: хіба лиш те, що вона не здавалася мені одною з тих, що виходять за перших-ліпших, які їм навинуться. Впрочім, всіляко буває на світі…
– Вона не конче хотіла за нього йти.
– Але таки виходить.
– Так за кого ж було їй іти?
Він не відповідав зараз.
– Вже за кого-небудь іншого, лише не за нього.
– Так! То могла була ждати без кінця. Оскільки я знаю, то її не сватав ніхто.
Він спаленів.
– І звідки ж ти то так добре знаєш? – питав насмішливо. – Чи вона перед тобою сповідалася?
– Передо мною не треба сповідатися. Я знаю тут всіх, що могли би женитися, а ті не взяли б її. Прочі ж – то голодники, Василю!
– Це ти на мене! – звернувся до неї бистро, і очі в нього загоріли.
– Бог з тобою, Василю! – боронилась дівчина, чимало зчудована його гнівом. – Ти прецінь не сватав її ніколи!
Він знов почервонів, немов його хто окропом посипав, і відвернувся від неї до вікна, в тінь. Трохи згодом спитав:
– Яка вона?
– Хто такий?
– Ну, адже вона, вона!
– Ага, Наталка! Та як то, Василю, «яка вона»?
– Чи щаслива? І чи любить його також «страшно»? – І розсміявся чогось…
– Не знаю, чи любить. Сумніваюся навіть, чи щаслива. Правда, Леночко! Від заручин стала якась дика, навіть змарніла.
– А яка була перше? – І його очі спинилися вижидаюче на Зониних устах.
– А яка ж би? Вона поводилася завсіди так, мовби була чимсь ліпшим від нас. Чи не так, Леночко? Тепер стала ще дразлива, уста в неї як би забули усміхатися, стала от, наприклад, pardon[50], як ти.
– А про те все рішилася за нього вийти! – повторив знов. – Шкода її!
Зоня усміхнулася жартівливо.
– Так бери ти її, коли тобі її так жаль! – промовила. – Тепер маєш уже господарство, і лише жінки тобі бракує!
Ух! як він на неї видивився, а очі як заіскрилися в нього.
– Не глузуй собі з мене! – казав. – Знай, я тепер не до жартів настроєний!
– Так я настрою тебе до них!
– Пильнуй себе! Вже ви мене так настроїли, що я змарнував свої сили!
Зоня спалахнула.
– То ми тому винні? – накинулася. – Ох! це славно! Ми, може, також винні, що ти в карти грав і пропускав гроші?
– Не ваші гроші пропускав я!
– Ні, але чужі!
Він став білий мов сніг і зблизився до неї.
– Ти відки це знаєш? – спитав, а очі в нього так і горіли.
– Знаю!
– Хто тобі казав?
– Той, хто знав.
Він мов збожеволів з лютості чи з чого. На столику коло нього стояла цінна ваза. Вхопив її і кинув об землю так,
Пробач
