чи підхопив мій взір, звернув голову до Зоні і, не споглядаючи на неї, сказав прямо:
– Ти нині дуже жартівливо настроєна, не розумію тебе!
– А я тебе також ні, Василю. Чи богатирі роману, що ти його переводиш, не побралися, і слово «розлука» дразнить тебе?
– Це не роман, що я переводжу.
– Мені здавалось, що роман. Впрочім, що ти читав так завзято, коли я увійшла в кімнату? Ти й не замітив мене?
– Читав новели Гаршина. Кінчив якраз «Attalea princeps».
– Ах, Attalea! – обізвалась я мимоволі, мило зворушена.
– Читали? – він підвів уперше голову сміло за мною, і його очі вп'ялися в мене з якоюсь неспокійною цікавістю. – І що ж? – питав з лихо затаюваним поспіхом.
– Гарна! – відповіла я.
– Гарна, це певно, але чим гарна, на вашу думку?
– Тим, що осталася своїм намірам вірна!
– Дійсно, не боялася нічого…
– Ні, і смерті не боялася!
Він покраснів ледве замітно.
– Чи це посліднє зискало вас так для неї? – спитав з легким відтінком глуму.
– Саме те. Це прецінь щось дуже гарне.
– Що? – спитав. – Те, що вона вмерла, не побачивши свого властивого неба? Ну, це справді дуже поетично.
– Ні, тота її постанова: добитися помимо всього до цілі, – відповіла я.
– Але ж вона не добилась до неї, не побачила прецінь того небозводу, об котрім мріяла.
– Так. Та чи це таке важне?
– На мою думку, важне.
– Вона вірила, що побачить своє прегарне небо, а та віра вчинила її такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хіба ні?
Я вдивилася в нього широко отвореними очима і чула, що вони в мене розгорілися. Наші погляди стрітилися. Його очі засяяли, а біля уст появилася ледве замітна, злобна усмішка, що пригадувала мені якусь дивно прикру хвилю.
– Так, так, вона не була буденна сила, – сказав він, – і їй треба поклонитися. Згинула, але хоч оставила віру в силу. Це скріпляє сумніваючихся і слабосильних і піддержує саме тоді, коли вони хитаються!
Я відчула, що ті слова його й усміх той були в мене цілені. Усміхнувшись боляче, хотіла я щось відповісти, але, надумавшись, зараз замовкла. Чого вже боронитись! Ми замовкли.
Зонині очі спочивали жадно на нас, особливо на мені. Та на її жаль звернулася я до панни Марії і почала говорити об чім іншім.
– Вам би десь конче виїхати вліті, Наталочко, – мовила старенька панна. – Ви так засиділися; те впливає зле на дівчат; це я з досвіду знаю. Ви би зараз поздоровіли, повеселішали; от попросити б вам гарно в тіточки.
– Та де вже мені їхати, панно Маріє. Не їздила досі ніколи, привикла вже так. Впрочім, мені нічого не треба.
– Вліті, відай, ваше весілля, Наталко, правда? – спитала Зоня.
– Не знаю, Зоню, – відповіла я тихо.
– Тітка мала казати Лені, що відбудеться вліті, під час вакацій.
– Може…
