style="font-size:15px;"> – Видите? Ви вже аж налякалися! – сказав він з легким відтінком глуму в голосі. – А однак це, на мою думку, повинна би в вас бути перша ціль, коли пересвідчилися, що ви не… незадоволень..
– З того… розумієте мене?., з того нема в мене виходу! – відповіла я тихо. – Але скажіть щось інше, щось, що не було би злучене з тим!
Він знов здвигнув плечима.
– Далі я не знаю. Хіба казав би ще «бути щасливим», але це також злучене з тим, що ви боїтеся нарушити!
– Що я боюся нарушити! – прошептала я ледве чутно за ним, немов завмираючий відгомін його голосу. – А крім того, нема вже нічого, пане Орядин?
– Та що ж би? Чогось неприродного не можемо здобувати нашими людськими мізерними силами і нашим чуттям: ми ж люди!
– Так, ми люди! – сказала я і хотіла додати: «А мені все здавалося давно, що я буду дуже, дуже щасливою!» – але не сказала цих слів, задавила їх.
Він стояв он там недалеко від мене, мовби не той сам, що звав мене колись своєю царівною, русалкою прегарною, мовби не упивався ніколи моїм видом, не цілував ніколи ані одного пальця моєї руки, і що все те викохала лише моя уява, а йому щось подібне ані на думку не приходило; здавався якимсь таким перейнятим самим сухим, чистим розумом, настроєним більше до глуму, ніж до зрозуміння якої-небудь душі, що я боялася послідні слова вимовити. Впрочім – пощо? Щоби пожалів? Ні! І відвернулася гордо від нього…
В сусіднім салоні кінчила Зоня гарний твір Шумана різкими, короткими акордами. Я звернулася до неї туди, щоби подякувати їй за гру, котрої нині майже не слухала, і щоби вже попрощатися. Вже перейшла «огневу пробу», котрої так боялася, перед котрою, йдучи сюди, аж дзвонила зубами. Тепер успокоїлася аж до холоду і хотіла йти геть.
Він і собі вийшов з кімнати.
Попрощавшися з усіма, вийшла я, а на подвір'ї стрінула його знову; чекав на мене.
– Хочу провести вас додому, – сказав, запинаючи старанно своє пальто аж під шию, – щоб не замерзли. Цього би вам Лорден ніколи не простив. A propos[55] того, – додав опісля побіжно, – чи ви дійсно хочете за нього йти?
– Не «хочу», тільки мушу.
– І що ж це значить: «мушу»?
Я відповіла йому щось про «обставини, зависимість, сирітство» і т. п.
– Е, що там! – відповів. – Коли вже мусите йти з дому, то віддайтесь хоч за такого чоловіка, котрого могли би шанувати і котрий подав би вам інший бит, значить, щоб хоч стояли собі матеріально пишно, а так., що він за один? От незначний, здивачілий старий пергамент, де вже він вам пара! – І засміявся до власних слів.
В мені прокинулося щось. Не почуття обиди, о ні! і не охота обороняти неприсутнього Лордена, котрого я справді дуже не любила і була би рада не бачити його вже ніколи в житті. Це була радше якась тонка, тонесенька душевна струна, що обізвалася тепер на поклик сміху його, але обізвалася чудно болючим, негармонійним зойком. В тім сміху його було щось, що мене відіпхнуло від нього.
– Як же мені жити при вуйку далі, коли тітка доказує майже щогодини, що я для них тягарем? Що, вийшовши за Лордена, стала би й їм не
Що стосується
