сильна, могутня власть, роздавить вас. Ви не зможете їй опертися. Впрочім, це вже повинні ви знати, що буденних істот є більше і що вони суть «панами» в звичайнім смислі слова. Такі, як ви, упадають у своїй одинокості.
Я усміхнулася.
– Це гарна перспектива!
– Ну, що ж робити? Це все в обставинах має свої причини. Хто їх там поборе!
– Ви не опирались би їм?
– Я опирався їм. Значить, хотів жити за своїм умом. Ставив, наприклад, мораль стоїцизму також вище від моралі милосердя. Не хотів просити помочі у дядька, не хотів і від товаришів нічого, що діставав би від них аж по викликанім у них співчуттю. Так що ж? Змінив свої думки. А з пімсти за те, що я опиравсь їм, значить обставинам, вергли мене в рамена поганої страсті, що я трохи не потонув в ній samt Haut und Haar[56]. Бачите, я грав страшно в карти. Впрочім, ви мусили це чути, хоч я не знаю, як називано цей об'яв у мене. Чи карою Божою, чи пальцем Божим, чи квінтесенцією люду мого батька, чи, може, ще якимсь вищим знаком, задля котрого я мав іти «в Божий дім»? На кожний випадок «визирало» щось з тої пригоди. В дійсності привела мене до того якась шалена розпука. Але я грав шалено, страшно грав я! Кажу вам, купався цілою душею в тій страсті. Ух! аж мені самому тепер гидко. За якийсь час, і майже так само скоро, як подобалося, обридло мені те все, і я ходив, мов затроєний, з затисненими зубами з лютості на себе самого. Якого біса підчинявся я тому лиху? Дав заволодіти собою аж до гидкості? Ніхто в світі не приневолив би мене тепер і доторкнутися хоч однієї карти! Розпрощався з ними вже назавсіди!
– Це дуже гарно, Орядин.
– Даруйте, Наталко, але я не покинув того тому, що воно «не гарне», а тому, що обридло мені.
– Так ви можете панувати над собою!
– Чому ні!
– А гидким обставинам ви опирались би?
– Ах, що там «обставини»! Я, сам один? Це ж крапля в морі!
– А коли б таких більше, як ви?
Він повернув живо головою за мною, опісля всміхнувся не то жартівливо, не то іронічно.
– Чи ви носитеся з думкою «будувати щось»? – спитав.
Мені стало і стидно, і жалко моїх слів.
– Ні, – відповіла я сухо.
– Ну, я би вам це й не радив. Ви не найшли би надто багато помічників; стратили би надто скоро і ту одробину довір'я до людей, яке, може, ще живе в вашім серці.
– Моє довір'я до людей захиталося і без того сильно, – відповіла я, – і я не ожидаю від будучності нічого. Передо мною лежить праця, значить обов'язок, котрий сповняти, нехай і механічно, вважаю за найсвятішу задачу чоловіка!
– Отже, зрікаєтеся щастя?
– Якого, пане Орядин? Того, щоби була на дальше тягарем родини?
– Ах, ви не хочете мене розуміти!
– Що називаємо щастям? Поодинокі чуття в поодиноких хвилях? Тих не можна і так продовжити. Впрочім… не говорім об тім! Скажіть мені радше, чому ви мені, наприклад, ніколи не писали? Я… я була би деколи заговорила до вас.
– Чи я вам це обіцяв? – спитав бистро,
3 головою
