style="font-size:15px;"> – Але я…
– Готуйся, – Зіна кинула різко, як постріл, слово, повернулася, але за пару кроків озирнулася. – Він тебе жде. Більше, ніж нас.
Віта дивилася вслід дівчині, котра розтала в зимовій темряві. Що вона скаже мамі? Як поїде? До кого? Він… Він її жде?
Десь місяця із півтора жила мов у гарячці. Поїде – не поїде – що скаже мамі – як їхати – навіщо?
– У тебе нема температури, Вітусю? – одвічне мамине запитання.
«Чого вона ні про що не здогадується?» – Віта вже сердилася на таку проникливу маму, котра виявилася сліпою й глухою, на себе, підлу обманщицю.
Ні, не поїде, вирішила. Зустрінуться через… Ну так, неповних два роки. Кажуть, що відмінять одинадцятий клас, то вона вже закінчить школу. Буде студенткою. Дорослою.
Потім він написав: «Учора весна мені нашептала, що ти приїдеш».
Одне речення. Усе. Усе?
Віта зрозуміла, що мусить поїхати. Не тому, що ці слова, а тому… Ні, ні й ще раз ні, вона не закохалася. Але…
Через два тижні однокласниця Люда запропонувала поїхати до її бабусі в село. Уже потім вона дізнається: Людка, трієчниця Людка сподівалася, що Віта допоможе їй підготуватися до вступу в технікум харчової промисловості.
І тоді став народжуватися план про псевдопоїздку в село.
Мама на диво легко згодилася відпустити її.
– Ти вже майже доросла, – тільки й сказала. – Я й так заборгувала перед тобою. Цього року відпустка мені за графіком випадає восени. А там відпочинеш. У тебе буде напружений рік перед закінченням школи.
Правильна мама.
Усе розраховано.
Підла Віта теж усе розрахувала. Чого вона так тремтить? Чого такий важкий наплічник? Ледь переставляє ноги. На вокзалі її чекають Зіна й мама Едика. Куплено квитки і для неї теж.
– Па-па, подруго, до зустрічі, – каже Люда й противно хихотить.
– Я тебе уб’ю, – шепоче Віта. – Колись уб’ю. Може, й скоро.
«Моя дорога схожа на політ метелика до світла», – думку, що з’являється, вона проганяє геть.
Едик перебував десь далеко у Росії. У колонії за Волгою, перед Уралом. Так сказала мовчазна Зіна. Віта ж ішла й шепотіла рядки з його листа:
– Ти сидиш на моїй хмаринці, яка з’являється щодень над колонією. Одна й та сама хмаринка.
Шепотіла і проклинала себе. Як би їй хотілося, щоб раптом на вулиці з’явилася мама. Перетнула дорогу й не пустила у цю поїздку. Мама її ніколи не била. Хіба словами. Докором – легким, спокійним, майже невагомим, який, проте, вдаряв об лице, роз’їдав душу.
7
Олесю вони знайшли біля річки. Стояла і дивилася кудись на другий бік. А далі було – побачивши маму й бабусю, Олеся закричала:
– Не підходьте, бо стрибну. У воду.
– Олесю!
Мама кричала, а бабуся Даздраперма сказала на диво спокійно, аж замороженим голосом:
– Вона не стрибне. Але стій на місці. Не наближаймося.
