на руках, а я ображалася, що мене не помічає, – відповіла Настя.
– Іван, звичайно, не панькався з тобою, але й не зобижав. Воно й зрозуміло: нерідна дитина. І удочерив тебе, і з твоєю матір’ю розписався у сільраді, все як положено, – розмірковувала сусідка. – І прізвище своє тобі дав і матері.
– Ой, Валентино Петрівно, – Настя всміхнулася куточками вуст. – Бидлота. Соромно промовляти таке прізвище. Краще б уже мамине лишилося – Краса! Хто ще має таке прізвище? Бидлота скажеш, а люди думають, що я їх обзиваю, – зіронізувала Настя. – Ледь дочекалася, щоб змінити на чоловікове. Тепер Агафонова, а Бидлота вже в минулому. Знаєте, як у школі сміялися з мого прізвища? А в інституті позаочі хихикали. Неприємно.
– Не кажи так! У пам’ять про батька ти не повинна так говорити. Чи справа в тому, яке прізвище людина має? Головне – яка вона всередині. Бува, що прізвище красиве, а людина гнила, недобра. Часом яблуко зовні таке гарне, соковите, привабливе, а надкусиш – а там черв’яки, одразу й не помітиш, що є в ньому дірочка паразита. Хіба прізвище Бидлота змусило твого батька прожити життя бидла? Ні! А твоя мати? Хто про поштарку Стефанівну скаже лихе слово? Ні в кого язик не повернеться, бо завжди ласкава до людей, привітна, жодного разу ні з ким у селі не посварилася, а прізвище у неї Бидлота. Ось так!
Валентина Петрівна замовкла, склала руки на грудях і поважно стисла губи.
– Як там мама сама? – Настя змінила тему. – Навіть не можу уявити. Взагалі в голові не вкладається, як можна знайти людину в багатомільйонному місті?! Я вже навіть не знаю, чи хвилюватися за неї, чи лаяти за такий безглуздий вчинок? Від думок уже мізки закипають!
– У тебе киплять, а у твоєї сестри їх взагалі нема. Вибач, але у всьому Нінка винна.
– У чому її провина?
– По-перше, навіщо їй було зв’язуватися з ув’язненим рецидивістом?
– «Заочницею»[2] стала вона випадково, – Насті хотілося якось виправдати сестру. – Хтось дав Максиму адресу, Ніна, наша добра душа, не змогла відмовити, відповіла, потім поїхала до нього на побачення, він почав писати такі листи кохання, що Ніна й справді повірила в його добрі наміри.
– Які можуть бути наміри в зека? – махнула рукою жінка. – Потрібно було знайти дурепу, щоб возила йому передачки, а Нінка й повелася. Я їй казала, що ті листи один писака пише, а усі в камері у нього переписують і адресують таким, як твоя сестра.
– Вона насправді закохалася у Максима, чекала його, писала, навідувала. Хто ж знав, що він провів за ґратами стільки років?
– Можна було здогадатися, – з розумним виглядом парувала сусідка.
– Кохання сліпе. Ніна вірила його запевнянням, що все у них буде добре. Спочатку й було все добре, – зітхнула Настя.
Їй одразу не сподобався і сам обранець сестри, і його зеківський жаргон, і бажання спочатку відпочити, а потім шукати роботу. Бідна мама! Вона мужньо терпіла небажаного зятя-ледащо, все ще сподіваючись, що лихо обійде їхню оселю. Не минуло,
Заочниця – так називають жінок, які познайомилися за листуванням із ув’язненими чоловіками.
